Вікторія Комар – nail-майстриня та експертка з понад 11-річним досвідом у нігтьовій індустрії, яка розвивала професію в Україні, Європі та нині працює у США. Вона пройшла американський шлях ліцензування та адаптації до ринку з іншою культурою сервісу й темпом, вибудувала клієнтську базу та паралельно увійшла в конкурсну сцену, де за короткий період здійснила помітний професійний ривок – від перших підготовчих робіт до виступів у професійних дивізіях і призових результатів. Сьогодні Вікторія поєднує практику з системною підготовкою до чемпіонатів, продовжує вдосконалювати техніку та працює над запуском навчання для майстрів, які прагнуть вийти на чистий, швидкий і стабільний результат за міжнародними стандартами!
instagram.com/upgrade.nails.space
Вікторіє, якщо повернутися на початок вашого шляху, поділіться, якою була ваша внутрішня точка опори в період еміграції, коли доводилося фактично заново вибудовувати і професію, і віру в себе?
Моя точка опори була дуже практична: я вже знала, що маю професію, руки, якість і досвід і можу на це спертися, навіть якщо країна інша, правила інші і тебе ніби «обнуляють». Коли приїжджаєш у США, все починається заново: система, документи, мова, клієнтська культура, легалізація і найскладніше – це не загубити внутрішню віру, що ти все одно залишаєшся професіоналом, просто ти входиш у нову реальність. Я не скажу, що мені було легко, але я розуміла, якщо я вже тут в США, значить я пройду цей шлях!
Що в американському професійному середовищі стало для вас найбільшим викликом?
Найбільший виклик – час. У США час – це буквально валюта, і коли я зрозуміла, що тут найцінніше – це швидкість процесу, мені стало очевидно: я маю пришвидшитися без втрати якості. Тому я багато вчилася саме цьому: як працювати швидше, на чому можна зекономити хвилини, не «зливаючи» результат. Другий виклик – розмови з клієнтами, а особливо англійською. На старті це дуже відволікає, але потім я навчилася працювати й говорити паралельно, не відволікаючись від процесу. І третє – сама система. Тут ти можеш мати роки досвіду, але якщо хочеш працювати легально, мусиш підтвердити знання так, як вимагає штат. І це теж виклик!
А в який момент ви відчули, що вже не наздоганяєте ринок, а формуєте на ньому власну експертну позицію?
Це сталося тоді, коли я перестала дивитися на американський ринок як на щось, що треба лише «догнати». Спочатку ти адаптуєшся, а потім починаєш бачити ширше: що тут є поле, де ти можеш принести іншу культуру, інший стандарт, якість. Я це відчула особливо гостро в історії з нігтьовим термінам, коли клієнти чи ринок називають європейські техніки «russian manicure», у мене всередині виникає конфлікт (посміхається). Мені боляче чути це слово, будучи українкою і в той момент, коли ти вже не мовчиш, а починаєш пояснювати, м’яко, але впевнено: «це європейська техніка», ти розумієш, що починаєш формувати контекст, а не просто підлаштовуватися під нього.
Ваш стрімкий перехід до найвищих категорій у чемпіонатах Nailympia виглядає як професійний квантовий стрибок! За цим завжди стоїть не лише талант, а й дисципліна, тренування та стратегія. Як виглядав цей рік зсередини?
Якщо чесно, цей рік був дуже інтенсивним і водночас дуже трансформаційним. Коли я вперше задумалась про участь у чемпіонатах, я навіть до кінця не розуміла, навіщо мені це потрібно. Адже конкурси – це і стрес, і витрати, і велика кількість часу, якого в майстра і так завжди обмаль. Але водночас я відчула, що настав момент рухатися далі. Був період, коли робота зранку до вечора стала досить буденною. Я дуже люблю свою професію, але інколи приходить відчуття, що ти вже досяг певного рівня і хочеться нового виклику. Саме тоді з’явилась думка спробувати себе у конкурсній сцені! Підготовка до першого чемпіонату (в 1 дивізії) зайняла трішки більше одного місяця, до другого чемпіонату (участь в 2 дивізії) – 2,5 місяці і до 3 чемпіонату (участь в 3 дивізії) десь 1,5 місяці. Загалом вся підготовка в сумарно до трьох чемпіонатів тривала орієнтовно пів року. І коли дивишся на свою еволюцію за цей час – це насправді вражає навіть мене саму. Якщо порівняти мою першу конкурсну роботу і ту, яку я зробила вже наприкінці підготовки – це два абсолютно різні рівні. Я навіть не думала, що за такий відносно короткий період можна так вирости професійно. Це не тільки про медалі чи результат; це про розвиток, про новий рівень майстерності і про той внутрішній драйв, який змушує рухатися далі.
Чемпіонати – це окрема філософія майстерності! Що для вас особисто означає конкурсна сцена?
Для мене конкурсна сцена – це не просто «медаль на шиї». Це спосіб вийти за межі звичного кабінету, це точка, де ти бачиш власні межі: технічні, психологічні, ресурсні. Чемпіонат – це про дисципліну і про чесність, бо там дуже швидко стає видно, що ти вмієш насправді і так, це складно, але це та сама філософія, яка не дає тобі «заснути» в професії, навіть коли в тебе стабільний потік клієнтів.
За перемогами завжди стоїть невидима частина роботи в кабінеті, помилки, технічні відпрацювання, емоційні гойдалки. Про що ніколи не говорять, коли бачать «медалі на шиї», але що насправді є фундаментом цих результатів?
Про виснаження і про системність; про те, що в тебе є робота зранку до вечора, і паралельно ти тренуєшся, робиш помилки, переробляєш, сто разів сумніваєшся. Про те, що інколи страшно – не просто «трохи страшно», а реально страшно (посміхається). І ще – про наставництво. Так, можна готуватись самостійно, але самостійно – це довше і важче, ніж коли є наставник, який прямо вказує: тут добре, а тут слабко; тут хромає, а тут треба змінити. Є свіжий погляд і він економить місяці. У моєму випадку було дві наставниці. Кожна з них має шалений досвід, зокрема й суддівський і коли тебе готує конкурсний майстер, який розуміє матеріали, систему оцінювання, логіку чемпіонату, ти швидше виходиш на результат. Не тому, що тобі «легше», а тому, що твій шлях стає точнішим.
Вікторія, якщо говорити не про регалії, не про медалі й не про ліцензії: що у вашій історії є вашим найбільшим особистим досягненням?
Якщо чесно, моє найбільше досягнення – це те, що за всі ці роки я не втратила любов до своєї професії. Саме вона мене тримає і драйвить рухатися далі, бо без любові до того, що ти робиш, неможливо досягати серйозних результатів і постійно розвиватися. Для мене ця любов проявляється у деталях: у бажанні навчатися, пробувати нові техніки, вдосконалюватися, ділитися знаннями й передавати свій досвід іншим майстрам. Це не тільки про б’юті й не тільки про гроші – це про внутрішній інтерес і про бажання ставати кращою у своїй справі. Коли ти по-справжньому любиш те, що робиш, це видно. У тебе горять очі і люди це теж відчувають. Вони часто питають: «Коли ти це все встигаєш?» або «Як ти цього досягла?». І коли люди бачать цей вогонь, вони ніби підхоплюють його разом із тобою. Це дуже підтримує і додає сил рухатися далі!
