Наталія Квітницька – кондитер, pastry chef, яка сьогодні працює в ресторанній індустрії США та розвиває власний кондитерський напрям у місті Шарлотт, Північна Кароліна. Переїхавши до США, вона опинилася в новій реальності, де необхідно було не лише адаптуватися, а й фактично заново вибудувати професійний шлях. Обравши кондитерське мистецтво як напрям розвитку, Наталія пройшла інтенсивний шлях навчання та практики, інвестуючи у свою експертність, техніку та розуміння продукту. Сьогодні вона спеціалізується на створенні індивідуальних тортів для важливих подій – від весіль до приватних свят, працюючи на перетині високої техніки, естетики та емоційної складової продукту!
instagram.com/pearl_bakery_charlotte
Наталія, ви пережили досвід окупації – це те, що назавжди змінює людину. Якщо можете, поділіться: що цей період зробив з вами внутрішньо?
Це той досвід, після якого ти вже ніколи не повертаєшся до себе колишньої. Перші три тижні окупації – це постійне відчуття, що ти буквально щодня прощаєшся з життям. І в якийсь момент у тебе просто перемикається щось всередині – ти починаєш зовсім інакше дивитися на життя, на час, на себе і з’являється велике усвідомлення цінності життя. І що цікаво, саме в цей період я вперше почала чесно дивитися на себе і розуміти, що я насправді не знаю, хто я і чим хочу займатися. Я все життя шукала себе: думала про різні напрямки, але нічого не відгукувалося по-справжньому. І лише вже перед самою війною я зробила маленький крок – пішла на курси кондитерства. Я тоді навіть не думала про професію, це була просто спроба «для себе», але, як виявилося, це рішення стало точкою, з якої почалося абсолютно нове життя.
Рішення виїхати – завжди складне і болюче. А як виглядав ваш шлях до США? З яким станом ви приїхали в нову країну?
Чесно, я ніколи не планувала їхати в США. Спочатку була евакуація – через коридор, потім дорога до Львова, потім Європа. Я працювала там на заводі і в якийсь момент просто зрозуміла, що мені потрібно щось змінювати. У мене були знайомі в США, які постійно кликали мене приїхати, а я довго вагалася. Але в якийсь момент сказала собі: краще спробувати і пошкодувати, ніж не спробувати взагалі. І от я їду – без мови, без розуміння, що мене чекає, без чіткого плану. Єдине, що я собі постійно повторювала: якщо буде робота – я виживу. І найчесніше відчуття, з яким я приїхала – це не ейфорія, не захоплення, а швидше розгубленість. Я реально не розуміла, куди я потрапила і що мені робити далі.
У США ви фактично почали життя з нуля. Розкажіть, яким був ваш перший рік адаптації?
Перші місяці були дуже дивні психологічно. Я навіть не розпаковувала валізи, бо не була впевнена, що залишусь. Було відчуття, ніби я тут тимчасово, ніби я зараз просто повернуся назад. Найскладніше – це, звісно, мова і відчуття, що ти нічого не контролюєш. Ти не знаєш, як тут все працює, як шукати роботу і будувати життя. Я почала з найпростішого – працювала в супермаркеті в нічні зміни, пекла хліб і це був дуже важливий етап, тому що саме там я почала поступово входити в ритм, у середовище, почала розуміти людей. І паралельно я почала повертатися до кондитерства. Купувала курси, пробувала щось вдома, готувала для знайомих – це було таке маленьке світло в цьому всьому хаосі, щось, що давало мені відчуття опори.
Кондитерська справа по-справжньому з’явилася у вашому житті вже в новій реальності. Чому саме вона?
Це дуже цікаво, бо з одного боку – це випадковість, а з іншого – ні. Я за освітою кухар-кондитер, але в житті я майже не працювала в цій сфері. Але десь всередині ця любов до десертів завжди була. Я пекла вдома для себе, для близьких, просто як хобі; коли я вперше пішла на курси перед війною, я раптом відчула: мені це подобається. Вже в США, коли життя буквально змусило мене почати все заново, ця історія просто почала розгортатися. Спочатку дуже обережно, невпевнено, через страх, через «а раптом не вийде». Але з кожним замовленням, з кожним відгуком я все більше розуміла: це моє.
Наталіє, сьогодні ви працюєте як pastry chef у США, створюєте авторські торти і є частиною ресторанної індустрії. Чи відчуваєте ви себе повноцінно на своєму місці?
Зараз – так. І це, напевно, вперше в житті я можу сказати це настільки впевнено. Я дійсно кайфую від того, що роблю, у мене горять очі, я прокидаюся і думаю про роботу, про десерти, про нові ідеї. Це не означає, що мені легко. Я втомлююся, бувають складні дні, бувають моменти, коли щось не виходить і ти починаєш сумніватися в собі, але загальне відчуття – я на своєму місці.
Цікаво, а що для вас у кондитерській справі важливіше: техніка чи емоція, яку ви вкладаєте у свої десерти?
Для мене це завжди про поєднання, але якщо обирати – то емоція. Тому що техніку можна вивчити, відпрацювати, довести до автоматизму, а от те, що ти вкладаєш у десерт – це вже щось значно глибше. Я навіть для себе виробила правило: якщо я в поганому настрої, якщо я плачу чи емоційно нестабільна – я не готую, а спочатку проживаю цей стан, заспокоююсь і тільки тоді повертаюся до роботи. Бо я реально вірю, що ми передаємо свої емоції через їжу. Коли я готую в гарному стані, коли в мене всередині спокій і радість, десерти виходять зовсім іншими, люди це відчувають.
Ви створюєте торти для важливих подій – весіль, свят, особливих моментів. Що для вас означає бути частиною чужих історій і свят через свою роботу?
Це величезна відповідальність! І я це дуже добре відчула на початку, коли в мене не все виходило і я розуміла, що можу зіпсувати людям важливий день. Але з часом я навчилася не накручувати себе, а, навпаки, входити в цей процес із хорошими думками. Для мене зараз це про довіру, коли людина приходить і каже: «Я тобі довіряю, зроби як ти відчуваєш», так, це найцінніше. Коли потім ти отримуєш відгук, коли люди пишуть, що їм було смачно, красиво, що вони щасливі – це такі емоції, які складно описати словами. Це дає дуже сильний внутрішній ресурс рухатися далі.
Наталіє, у вашій історії є ще один дуже важливий пласт – волонтерство. Розкажіть, як це з’явилося у вашому житті і що це для вас означає сьогодні?
Просто в якийсь момент я зрозуміла, що не можу стояти осторонь, особливо коли ти далеко від дому і не можеш допомагати фізично так, як хотілося б. І тоді я подумала: окей, у мене є руки, у мене є навик, у мене є те, що я вже вмію – я можу це використовувати. Я почала готувати торти і десерти, які передавали на благодійні аукціони українським артистам, які дають концерти в США. Їх розігрують, а люди купують не просто десерт, вони купують можливість допомогти. І для мене це дуже особливе відчуття, бо це вже не тільки про роботу, не тільки про естетику чи смак – це про сенс. І чесно, кожного разу, коли я готую такі десерти, я вкладаю в них зовсім інший стан. Це вже не просто замовлення, а щось значно глибше. Це мій спосіб залишатися частиною своєї країни, навіть коли я фізично далеко!
