Ольга Загаровська – міжнародна hair-експертка, стилістка та менторка, яка сьогодні працює в Нью-Йорку та представляє українську школу перукарського мистецтва на одному з найконкурентніших ринків світу. Вона входить до списку Top 100 Global Hairstylists, є призеркою міжнародних професійних премій, двічі бронзовий призер Чемпіонату світу по зачісках, а також є учасницею проєктів рівня New York Fashion Week, де формує сучасні тренди та працює з індустрією високої моди. Переїхавши до США, Ольга змогла не лише інтегруватися у висококонкурентний ринок, але й закріпити за собою статус експертки, яка поєднує технічну майстерність, естетичне бачення та стратегічне мислення. Сьогодні вона активно працює з клієнтами у Нью-Йорку, спеціалізується на сучасних техніках hair coloring, бере участь у професійних подіях міжнародного рівня та виступає ментором, передаючи свій досвід новому поколінню майстрів!
Ольга, якщо повернутися до самого початку, розкажіть, якою була точка, з якої почався ваш шлях у професії?
Якщо чесно, мій шлях почався не з якогось гучного рішення чи мрії «стати зіркою індустрії». Мені просто подобалося працювати з людьми, створювати красу і бачити, як жінка змінюється в дзеркалі. Я з маленького міста і ще тоді мені дуже хотілося довести, в першу чергу собі, що навіть з невеликого старту можна вирости до світового рівня, якщо є системність, праця і любов до того, що ти робиш. Я завжди була людиною, яка не просто виконує роботу, а проживає її і з часом це стало моєю головною відмінністю. Так, я багато працювала, брала участь у чемпіонатах, вчилася, постійно виходила за рамки. Для мене це ніколи не було просто «зробити волосся». Це завжди була робота з людиною, з її станом, з її енергією. Мені хотілося створювати не просто результат, а відчуття, коли жінка виходить і світиться!
Переїзд до США для багатьох фахівців означає фактичний «рестарт» кар’єри. Як виглядав ваш період адаптації в Нью-Йорку?
Це був дуже чесний момент, коли ти залишаєш усе, що будувала роками і погоджуєшся на те, що тут ти «ніхто». І я собі прямо сказала: «Оля, ти готова стати ніким і почати з нуля?» І відповідь була – так, готова. Перший час, звичайно, було страшно все, але знаєте, що мене врятувало? Я не дозволила собі впасти в стан «жертви». Я чітко для себе обрала: я не буду сидіти і жалітися, я буду щось робити. Навіть якщо це буде не ідеально, навіть якщо це буде маленькими кроками, але рухатися. Я почала працювати буквально через кілька тижнів після приїзду. Просто дзвонила, писала, питала за ті чи інші салони і все, з цього почався новий етап. Дуже цікавий момент, коли ти тут один, ти починаєш краще чути себе: немає шуму, немає постійних відволікань і ти реально починаєш розуміти, чого ти хочеш! У мене саме тут відбулася дуже сильна внутрішня трансформація.
Ви працюєте в одному з найконкурентніших ринків світу – у Нью-Йорку. Цікаво, як відрізняється підхід до роботи в США у порівнянні з Україною?
Різниця дуже відчутна і вона не лише про техніку, а про сам підхід до людини. В Україні ми працюємо значно глибше: для нас клієнт – це завжди контакт, емоція, взаємодія, ми реально віддаємо частинку себе в процесі. В Америці все більш структуровано і раціонально: тут дуже цінують час, і якщо запис на 40 хвилин, то це чітко 40 хвилин. Швидкість, чіткість і організація тут іноді навіть важливіші, ніж сама естетика в нашому звичному розумінні. Але саме в цьому і проявляється наша сила – глибина.
Робота на таких подіях, як New York Fashion Week – це зовсім інший ритм і рівень. Яким є закулісся цих проєктів? Що там насправді відбувається?
Це хаос – красивий, творчий, живий хаос. Там дуже багато людей, руху і часто зовсім некомфортні умови. Ти можеш працювати буквально на «колінці», швидко, в шумі, в темпі, де немає часу думати. Але водночас – це неймовірна свобода, тобі дають можливість творити. І ще мене дуже вразило – це відкритість. За кулісами всі знайомляться, спілкуються, допомагають один одному, немає цього «ми конкуренти». Я зрозуміла: треба бути відкритою, питати, знайомитися і саме через це приходять можливості.
Ви не лише працюєте як стиліст, а й виступаєте ментором. У який момент ви відчули, що готові передавати знання іншим?
Коли ти проходиш великий шлях: з помилками, з падіннями, з перемогами, ти починаєш помічати, що до тебе приходять інші люди і знаходяться в тих самих точках, в яких ти вже була. І от тоді ти розумієш: ти можеш скоротити їм цей шлях. Ти можеш дати не тільки техніку, а дати впевненість. В еміграції люди дуже вразливі, вони ніби сильні зовні, але всередині дуже часто розгублені. І коли вони приходять на навчання, вони приходять не тільки за знаннями – вони приходять за підтримкою, за опорою, за відчуттям «я не одна». І я відчула, що я можу це дати.
Ольга, ви працюєте з жінками, трансформуючи їх через образ. Помічаєте, як змінюється людина, коли вона бачить себе «іншою» у дзеркалі?
Це, напевно, один із найсильніших і найцінніших моментів у моїй роботі і заради нього, чесно, хочеться робити те, що я роблю (посміхається). Бо дуже часто жінка приходить не просто «на волосся». В процесі роботи ти взаємодієш не тільки з її зовнішністю, ти працюєш із нею як з людиною – це завжди про діалог, про відчуття, про дуже тонкий контакт. Інколи достатньо просто правильної розмови, інколи – тиші, але ти весь час знаходишся з нею в цьому процесі. І потім настає момент, коли вона дивиться в дзеркало… і це завжди більше, ніж про нову зачіску. Я працюю зі станом жінки, з її відчуттям себе, і це, напевно, найцінніше, що може бути в цій професії.
Ви згадали, що почали писати вірші. Це зовсім інший, дуже особистий вимір. Розкажіть, як це сталося і що для вас означає ця творчість?
Це, насправді, дуже особиста історія і я навіть не одразу зрозуміла, що це стане чимось важливим для мене. Я завжди відчувала в собі цю багатогранність: мені однаково легко давалася і математика, і література, я любила думати, аналізувати, занурюватися в якісь глибші сенси, але в певний період життя все це ніби відійшло на другий план, бо був дуже активний рух: робота, розвиток, сім’я, постійна динаміка. І вже тут, в Америці, коли з’явилося більше простору для себе, коли ти залишаєшся наодинці зі своїми думками і починаєш по-іншому себе чути, у мені це наче знову відкрилося. Я не сідала з думкою «я зараз буду писати вірші» – це було більше як внутрішня потреба щось висловити, зафіксувати стан, передати відчуття. Пізніше мене запросили на творчий вечір і я погодилася вийти і прочитати свої вірші, хоча це був дуже вразливий момент. Зараз я це сприймаю як ще одну свою грань, як простір свободи, де я можу бути не тільки майстром чи експертом, а просто людиною, яка відчуває, проживає і транслює свої стани. І, чесно, я відчуваю, що це тільки початок, що ця частина мене ще буде розкриватися і рости разом зі мною.
