У світі великого спорту вирішальними бувають частки секунди. Саме в них народжуються перемоги, сльози, тріумфи й кадри, що залишаються в історії назавжди. Українська спортивна фотографка Катерина Титаренко – одна з тих, хто вміє не просто знімати рух, а відчувати його ще до того, як він станеться. Від перших фото на дитячих турнірах у Дніпрі до чемпіонатів світу та роботи з національною збірною США – її шлях став історією про талант, дисципліну й любов до справи, яка давно вийшла за межі професії.
Катерино, ви працюєте на головних турнірах художньої гімнастики у світі. Але з чого все почалося?
Із самої гімнастики. Я прийшла в цей спорт у чотири роки й залишалась у ньому до шістнадцяти. Це було не просто хобі, це був мій світ. Я тренувалась шість разів на тиждень, виступала на змаганнях, отримала звання кандидата у майстри спорту. І саме тоді навчилась розуміти красу руху зсередини. Паралельно в моєму житті завжди була фотографія. У нас дуже творча родина: мама створювала костюми для художньої гімнастики, тато ще з молодості захоплювався фотографією, вдома були старі плівкові камери, альбоми, книги про композицію та світло. Тож камера для мене ніколи не була чимось чужим.
Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що фотографія стане професією, а не просто захопленням?
Так. Це був Гран Прі «Кубок Дерюгіної» у Києві. Я отримала акредитацію й вперше опинилась біля килима не як спортсменка чи глядачка, а як фотограф. Стояла за кілька метрів від гімнасток, яких роками бачила лише по телевізору, і в той момент зрозуміла: ось воно. Моє місце тут, за камерою.
Ваш шлях виглядає дуже стрімким, але чи був він таким насправді?
Абсолютно ні. За кожним «успіхом за одну ніч» стоять роки роботи, які ніхто не бачить. Я їздила на турніри за останні гроші, ночувала в хостелах, їхала нічними автобусами, щоб зекономити на житлі. У мене довго не було професійної техніки, я буквально вичавлювала максимум із того, що мала. Багато разів отримувала відмови в акредитаціях. Багато разів була «ніхто» серед великих медіа та федерацій. Але я просто продовжувала робити свою роботу.
Що, на вашу думку, вирізняє вас серед інших спортивних фотографів?
Те, що я не просто фотограф, я людина, яка сама прожила цей спорт. Я розумію гімнастику не лише візуально, а фізично. Я знаю, який момент у стрибку є технічно правильним. Я бачу, де рух досягає свого піку. Розумію, коли елемент виглядає красиво для глядача, а коли ні, навіть якщо сторонній людині кадр здається ефектним. У художній гімнастиці недостатньо просто «зловити рух». Треба знати, який саме рух має сенс ловити.
Співпраця зі збірною США стала одним із важливих етапів вашої кар’єри. Як ви сприйняли цей професійний рівень довіри?
Це був дуже сильний професійний момент для мене. Коли ти роками працюєш незалежно, без підтримки великих структур, а потім одна з найсильніших збірних світу довіряє тобі документувати свою історію, це велике визнання.
Особливо пам’ятаю свої перші великі змагання з командою в Баку. Я летіла туди ще до остаточного підтвердження акредитації, практично наосліп. Це було ризиковано, але я знала: якщо хочеш рости, іноді треба стрибати раніше, ніж побачиш землю під ногами.
Ви багато говорите про те, що спортивна фотографія — це більше, ніж просто техніка. Що для вас хороший кадр?
Хороший кадр — це коли ти зберіг не просто форму, а емоцію моменту. Коли через фото можна відчути напругу перед виступом, тремтіння рук, полегшення після вдалого елементу, сльози після перемоги. Я завжди кажу: я не фотографую спорт. Я фотографую людські історії всередині спорту.
Ваші роботи сьогодні бачать по всьому світу. Чи відчуваєте ви себе людиною, яка вже «досягла»?
Ні, і, чесно кажучи, не хочу так себе відчувати. Мені подобається бути в русі. Щойно з’являється відчуття, що ти «вже все зробив», починається стагнація. У мене ще дуже багато цілей. Більше чемпіонатів, більше країн, більші спортивні події, нові формати роботи. Я хочу рости далі, і технічно, і творчо.
Що вас тримає в цій професії попри шалений темп, перельоти, недосип і тиск?
Те відчуття, коли ти розумієш: перед тобою просто зараз твориться історія, і ти людина, яка її фіксує. Через роки хтось переглядатиме ці кадри й згадуватиме свою перемогу, свій перший чемпіонат світу, свій найважливіший виступ. І усвідомлення того, що саме твоє фото стане частиною цієї пам’яті, безцінне.
Що б ви сказали собі тій шістнадцятирічній дівчині, яка їхала на свої перші турніри з камерою в руках?
Я б сказала: «Усе не дарма. Продовжуй». Бо насправді кожна безсонна ніч, кожна відмова, кожен момент сумнівів — це просто частина шляху. Якщо ти справді любиш свою справу, вона рано чи пізно приведе тебе туди, де ти маєш бути. І, мабуть, головне, не боятися починати без ідеальних умов. У мене не було найкращої техніки, зв’язків чи гарантій. Були лише любов до справи і впертість. І цього виявилось достатньо, щоб одного дня опинитися там, де колись могла тільки мріяти бути.
