Суспільство часто нав'язує жінкам чіткий сценарій життя: бути зручною, відповідати очікуванням, не виходити за межі звичних ролей і не починати все з нуля тоді, коли «вже пізно». Особливо після 40 років, коли багато хто переконаний, що час великих змін залишився позаду, але життя доводить протилежне. Іноді саме зрілий вік стає точкою найбільшої внутрішньої свободи, сміливих рішень і справжнього знайомства із собою. Ірина Зварич – трансформаційний коуч, жінка, яка пройшла шлях глибоких особистих змін, еміграції, переосмислення власної ідентичності та створення нового життя за власними правилами. Сьогодні вона допомагає іншим жінкам звільнятися від чужих очікувань, повертати право на власний голос, будувати життя, яке відповідає їхнім справжнім цінностям і бажанням!
instagram.com/iryna_life_coach3
Ірино, сьогодні ви допомагаєте жінкам знаходити сміливість змінювати своє життя та виходити за межі звичних сценаріїв. Розкажіть про власний шлях: які події та внутрішні усвідомлення привели вас до моменту, коли ви вирішили перестати жити відповідно до чужих очікувань і почати будувати життя за власними правилами?
Я часто згадую одну фразу, яку колись почула від свого ірландського коуча: «You are just human» («Ти просто людина»). На перший погляд вона здається дуже простою, але саме вона стала для мене одним із найважливіших внутрішніх відкриттів. Багато років я визначала себе виключно через ролі. Я була мамою, дружиною, донькою, колегою, керівницею, господинею, людиною, яка повинна все встигати й відповідати очікуванням інших. У якийсь момент я зрозуміла, що за всіма цими ролями майже не залишилося мене самої. Я жила так, як «треба», але дедалі рідше ставила собі просте запитання: «А чого хочу саме я?» Сьогодні я знаю, що всі ці ролі залишаються частиною мого життя. Я, як і раніше, мама, подруга, донька, професіонал, але тепер жодна з них не визначає мене повністю. Насамперед я людина. Людина, яка хоче жити повноцінним, гармонійним і щасливим життям, реалізовувати свій потенціал і не відкладати себе «на потім». Мені зараз 51 рік і я дуже гостро відчуваю, наскільки швидко минає життя. Перші 50 років промайнули майже непомітно і одного дня я зрозуміла, що не хочу, аби наступні пролетіли так само – відтоді почалося моє справжнє знайомство із собою. Звісно, це не сталося за один день, не було чарівної миті, після якої я прокинулася зовсім іншою людиною. Це був довгий шлях, на якому були розлучення, переосмислення себе, еміграція, кризи, навчання, робота з психологами й коучами, безліч складних розмов із собою, але саме цей шлях навчив мене більше не жити чужими сценаріями. Сьогодні я вже не питаю себе, ким мене хочуть бачити інші. Я питаю: «Чи відповідає це моїм цінностям? Чи робить це мене живою? Чи хочу цього саме я?» І саме з цього, на мою думку, починається справжня свобода.
У суспільстві досі існує переконання, що після 40 років кардинальні зміни вже запізнілі або надто ризиковані. Чому, на вашу думку, так багато жінок бояться починати нове життя саме в тому віці, коли мають найбільше життєвого досвіду?
Мені здається, проблема зовсім не у віці. Проблема в тому, що до 40 чи 50 років більшість жінок настільки звикають жити для когось, що вже майже не пам'ятають, як це – жити для себе. Спочатку ми будуємо освіту, потім кар'єру, виходимо заміж, народжуємо дітей, доглядаємо за батьками, підтримуємо чоловіка, вирішуємо нескінченні побутові питання. Усе життя проходить у турботі про інших і поки діти маленькі, поки сім'я потребує нас щодня, ми навіть не замислюємося над тим, чи щасливі самі. Але приходить момент, коли діти виростають, відносини змінюються, багато звичних ролей відходять на другий план і тоді виникає дуже непросте питання: «А хто я без усього цього?» Саме цей період багато хто називає кризою середнього віку чи кризою порожнього гнізда. Я ж дивлюся на нього зовсім інакше – для мене це не кінець, а можливість нарешті почути себе. Ми дуже боїмося змін не тому, що вони страшні, а тому, що суспільство роками переконувало нас: після певного віку вже пізно щось починати. Пізно змінювати професію, пізно розлучатися, пізно переїжджати, пізно будувати нові стосунки. Коли я переїхала до Ірландії, то побачила зовсім іншу картину: тут жінки після 40 років тільки виходять заміж, народжують дітей, відкривають бізнеси, кардинально змінюють життя. І ніхто не дивиться на них із подивом, навпаки, це сприймається як абсолютно природний процес. Вікові обмеження дуже часто існують лише в наших головах. Коли жінка відчуває, що її життя більше не відповідає її цінностям, то найкращий момент для змін – не десять років тому і не завтра, він настає саме тоді, коли ти чесно визнаєш це перед собою.
Однією з найсильніших тем, які ви транслюєте, є право жінки бути собою. Цікаво, чому так багато жінок роками живуть у ролях «хорошої дружини», «правильної матері», «зручної доньки» чи «ідеальної працівниці», але водночас поступово втрачають зв'язок зі своєю справжньою особистістю?
Тому що нас дуже рано навчили: щоб тебе любили, потрібно бути «хорошою». Бути слухняною, зручною, чемною, не конфліктувати, не сперечатися, не засмучувати інших. Ми настільки звикаємо відповідати чужим очікуванням, що з часом починаємо сприймати ці ролі як власну особистість. Я часто використовую одну метафору. У дитинстві нам ніби одягають певний костюм – хорошої дівчинки, слухняної доньки, правильної дружини. Спочатку він здається зручним, бо допомагає отримати схвалення, але минають роки, ми змінюємося, ростемо, а цей костюм залишається тим самим. Одного дня він починає буквально тріщати по швам, тоді жінка починає відчувати, що щось у її житті не так. Зовні може бути все добре: сім'я, робота, стабільність, але всередині виникає дивне відчуття порожнечі, бо вона дуже давно не питала себе, чого хоче насправді. Для мене справжність – це не про бунт і не про заперечення всіх соціальних ролей – це про чесність із собою, про здатність зняти всі ці маски й побачити, яка ти без них. На жаль, українські жінки й досі живуть під величезним тиском суспільних очікувань. Вони повинні бути красивими, молодими, ідеальними мамами, успішними професіоналами, гарними дружинами й при цьому нікого не розчаровувати. Це надзвичайно виснажує. Я сама багато років жила саме так і лише коли дозволила собі перестати відповідати чужим уявленням про правильне життя, відчула справжню внутрішню свободу. Мені дуже хочеться, щоб кожна жінка хоча б одного разу чесно запитала себе: «Якби я ні перед ким не мала нічого доводити, яким було б моє життя?» Бо саме відповідь на це запитання дуже часто стає початком великих змін.
Еміграція часто стає каталізатором внутрішніх змін. А як переїзд до Ірландії вплинув на ваше бачення себе, власної свободи та ролі жінки в суспільстві?
Чесно кажучи, саме переїзд до Ірландії став для мене одним із найсильніших досвідів переосмислення себе. Коли ми живемо всередині певної культури, нам здається, що все, що відбувається навколо – це норма. Лише опинившись в іншій країні, я побачила, наскільки по-різному суспільство може ставитися до жінки. В Україні дуже багато очікувань від жінок: жінка постійно комусь щось винна, її ніби весь час оцінюють. Я сама жила в цьому багато років. Пам'ятаю навіть дрібниці, які сьогодні здаються абсурдними. Наприклад, коли мені робили зауваження через дитячі колготки, розвішані у святковий день, бо «що люди скажуть». І таких моментів було безліч. Постійний контроль, постійне відчуття, що тебе оцінюють під лупою. Приїхавши до Ірландії, я ніби вперше змогла видихнути – тут жінка може бути різною. Вона може не відповідати чиїмось стандартам краси, може не фарбуватися, не приховувати сивину, може почати нову професію після п'ятдесяти чи народити дитину після сорока. І найголовніше – це нікого не дивує. Я зрозуміла, наскільки багато енергії українські жінки витрачають не на власне життя, а на спроби відповідати чужим очікуванням. Цікаво, що переїхавши до Європи, я ще більше почала цінувати якості, які є у нас – українок. Ми надзвичайно сильні, працьовиті, красиві, турботливі, талановиті. Ми вміємо створювати затишок, підтримувати родину, працювати, розвиватися, починати все заново. Але водночас з тим не відчуваємо, що робимо достатньо; від нас вимагають все більше і більше, і цей процес нескінченний! Саме це мені хочеться змінювати. Мені хочеться, щоб українські жінки перестали жити в постійному напруженні й нарешті дозволили собі жити трохи легше.
Ви неодноразово говорили про те, що саме в Ірландії по-новому подивилися на фемінізм. Цікаво, як змінилося ваше ставлення до цього поняття? Що сьогодні означає фемінізм особисто для вас?
Колись я, як і багато людей, сприймала слово «фемінізм» дуже поверхово. Здавалося, що це про боротьбу з чоловіками або про якісь радикальні погляди. Але життя в Ірландії повністю змінило моє уявлення. Я побачила, що справжній фемінізм – це не про ненависть до чоловіків, це про повагу до жінки! Про право бути собою та можливість жити без постійного страху осуду. Мені дуже подобається, що тут жінку не намагаються постійно втиснути в якісь стандарти. Ніхто не визначає її цінність за віком, розміром губ чи кількістю зморшок. Вона може жити так, як вважає правильним для себе, і суспільство сприймає це абсолютно спокійно. В Україні, на жаль, ми ще дуже залежимо від зовнішньої оцінки. Ми часто більше стежимо за життям інших людей, ніж за власним. Достатньо зайти в соціальні мережі, щоб побачити, наскільки легко люди починають засуджувати жінку за її зовнішність, одяг чи спосіб життя. Мені дуже хочеться, щоб цього ставало менше. Я не закликаю відмовлятися від догляду за собою чи перестати любити красу – я сама люблю гарно виглядати. Але дуже важливо, щоб це було нашим вибором, а не спробою заслужити схвалення суспільства. Для мене сьогодні фемінізм – це коли жінка не повинна постійно доводити свою цінність. Вона вже цінна! Не тому, що відповідає стандартам, а тому, що вона людина.
Наразі ви працюєте як трансформаційний коуч. Чи можна сказати, що коучинг став для вас не просто професією, а певним продовженням вашого особистого шляху? Як саме цей інструмент допоміг вам пройти власну трансформацію та знайти своє покликання вже у зрілому віці?
Абсолютно. Для мене коучинг ніколи не був просто новою професією чи можливістю змінити сферу діяльності. Він став природним продовженням усього того, через що мені довелося пройти в особистому житті. Я прийшла в психологію і коучинг не тому, що одного дня вирішила кардинально змінити кар'єру. Моєю найбільшою мотивацією стала власна сім'я. Саме тоді я почала дуже глибоко вивчати психологію, отримала професійну освіту, міжнародні сертифікації й поступово зрозуміла, що найбільше мені відгукується саме коучинг. Мені близька його головна ідея: не давати людині готові відповіді, а допомогти їй знайти їх усередині себе. Я щиро переконана, що майже всі рішення вже є в нас, просто іноді через страх, втому або чужі голоси ми перестаємо їх чути. Сьогодні моя робота для мене значно більша, ніж професія. Це можливість бути поруч із людиною в той момент, коли вона наважується нарешті стати авторкою власного життя, і, мабуть, немає більшої винагороди, ніж бачити, як після кількох зустрічей у людини знову з'являється віра в себе і бажання жити по-справжньому.
Багато жінок мріють про зміни, але роками відкладають їх через страх втратити стабільність. Що б ви порадили тим, хто зараз стоїть на порозі нового життя, але не наважується зробити перший крок через невпевненість у собі або осуд оточення?
Мені дуже непросто відповідати на це запитання, тому що як коуч я принципово не люблю давати поради. Моє завдання – не сказати людині, як правильно жити, а допомогти їй почути власні відповіді. Я щиро переконана, що всередині кожного з нас уже є розуміння того, куди ми хочемо рухатися. Проблема лише в тому, що цей внутрішній голос часто губиться серед голосів батьків, партнерів, друзів, суспільства, соціальних мереж і всіх тих «треба», які ми накопичуємо протягом життя. Я не скажу жінці: «Терміново звільняйся», «Розлучайся» чи «Переїжджай». Ніхто не має права приймати такі рішення замість неї. Але є одне запитання, яке я дуже часто ставлю своїм клієнткам, і воно змінює кут зору: «Яку ціну ти вже зараз платиш за те, щоб нічого не змінювати?» Ми звикли думати лише про ризики змін, але майже ніколи не замислюємося, що бездіяльність теж має свою ціну. Іноді це роки життя, прожиті без радості, іноді – постійна тривога, психосоматичні прояви, відчуття спустошення або навіть втрата сенсу життя. Я дуже добре знаю, про що говорю, тому що сама багато років відкладала рішення, які давно назріли. Я сумнівалася, боялася, шукала підтримки, читала книжки, проходила навчання, зверталася до спеціалістів і весь час намагалася знайти абсолютну впевненість, яка дозволить мені нарешті зробити перший крок. Але одного дня зрозуміла дуже важливу річ: абсолютної впевненості не існує. Спочатку людина робить крок і лише потім поступово приходить відчуття внутрішньої опори. Не потрібно чекати ідеального моменту, цого, найімовірніше, ніколи не буде. Не потрібно чекати, поки зникнуть усі страхи, бо вони теж не зникнуть в одну мить. Важливо не залишатися з ними наодинці – якщо ви відчуваєте, що зайшли в глухий кут, звертайтеся по допомогу до психолога, психотерапевта чи сертифікованого коуча, залежно від вашого запиту. Не тому, що ви слабкі, а тому, що іноді людині потрібна інша людина, яка допоможе побачити те, чого вона сама зараз не бачить. Для мене коучинг став саме таким інструментом. Я називаю його своєрідним бустером до змін, тому що він допомагає не роками ходити по колу одних і тих самих думок, а почати поступово рухатися вперед. Коуч не вирішує життя за клієнта, не дає готових відповідей і не оцінює його вибір – він створює безпечний простір, у якому людина починає більше довіряти собі, бачити власний потенціал і переходити від усвідомлень до конкретних дій – ця підтримка дуже часто стає тією опорою, якої бракує на початку великих змін. І ще мені дуже хочеться сказати одну річ, особливо українським жінкам. Після переїзду до Ірландії я по-іншому подивилася не лише на світ, а й на нас самих. Я зрозуміла, наскільки ми сильні, працьовиті, талановиті й красиві і мені дуже хочеться, щоб українські жінки стали добрішими до себе, перестали жити в постійному страху осуду й дозволили собі бути справжніми. Саме зі справжності, на мою думку, починаються всі великі зміни. Я переконана, що коли одна жінка наважується змінити своє життя, це ніколи не стосується лише її. Вона змінює атмосферу у своїй родині, інакше виховує дітей, інакше будує стосунки, надихає інших жінок поруч. Це нагадує ефект метелика: одна маленька внутрішня зміна поступово запускає великі зміни навколо. Я щиро вірю, що робота над собою – це один із найважливіших внесків, який кожен із нас може зробити у світ! Привілей всього життя – це бути тим, ким ти є насправді.
