Еліна Блум – весільна фотографиня, яка вже 15 років працює з одним із найтонших матеріалів у світі – людською пам’яттю. Її фотографії – це не просто красиві кадри з важливих подій, а візуальні історії, до яких можна повертатися роками, знову переживаючи емоції, погляди, дотики й атмосферу певного дня. Працюючи переважно з весільними та сімейними історіями, Еліна особливо цінує зйомки, що об’єднують різні покоління родини. У фотографії вона бачить значно більше, ніж естетичну складову: для неї це спосіб зберегти те, що з часом стає безцінним – людей, їхні стосунки та моменти, які вже ніколи не повторяться.
Сайт: elinabloom.com
Inst: @bloom_elina
У вашій роботі є дуже конкретна філософія: фотографія має не просто зафіксувати момент, а дозволити людині знову його відчути. Коли ви зрозуміли, що для вас недостатньо просто створювати красивий кадр?
Мабуть, я почала по-справжньому це розуміти тоді, коли за роки роботи побачила, наскільки по-різному може виглядати одна й та сама сцена в руках різних фотографів. Особливо я відчула, коли почала проводити воркшопи й майстер-класи: ми могли працювати в однакових умовах, з тією самою моделлю, світлом і технікою, але результат у кожного був зовсім інший. Тоді я ще чіткіше усвідомила, що фотограф приносить у кадр не лише технічні навички, а власне бачення, характер і ставлення до людей. У весільній фотографії це особливо важливо, тому що твоя взаємодія з парою безпосередньо впливає на те, що залишиться на фотографіях. Можна зробити технічно бездоганний кадр, але якщо людина в ньому скута або не відчуває себе собою, вона не матиме тієї сили, яку я шукаю. Тому для мене фотографія давно стала не просто способом створити красиве зображення, а можливістю допомогти людям по-справжньому прожити момент, щоб через роки вони могли повернутися до нього не лише очима, а й відчуттями.
Весілля часто сприймають передусім як естетичну подію, ви ж говорите про нього як про початок нової сімейної історії. Цікаво, як цей погляд впливає на те, що саме ви помічаєте під час весільного дня?
Для мене весілля – це кульмінація великого процесу підготовки й одночасно початок нового етапу життя двох сімей. Тому, коли я дивлюся на весільний день, мені важливо бачити не лише його естетику, а й те, що відбувається між людьми. Я помічаю, як батьки дивляться на дітей, як змінюється атмосфера навколо наречених протягом дня, хто хвилюється, хто не може стримати сліз, а хто своїм жартом розряджає напругу. Мене цікавлять деталі, які можуть здатися непомітними в моменті, але через роки раптом виявитися найважливішими: рука мами на плечі доньки, погляд батька, сміх друзів, зустріч людей, які давно не бачилися. З таких фрагментів для мене складається справжня історія весілля. Іноді пара навіть не бачить половини того, що відбувається навколо неї, тому моя робота – помітити й зберегти ці моменти, щоб згодом повернути їм повну картину власного дня.
Еліно, ви працюєте не лише з парами, а й із сімейними історіями, що об’єднують різні покоління. Що, на вашу думку, отримують діти від таких фотографій, коли стають дорослими?
Я завжди мріяла про щасливу сім’ю, а коли народилися мої діти, мені дуже хотілося зберігати їхні маленькі кроки, успіхи, посмішки й моменти, коли вони відчувають себе абсолютно захищеними. З роками я побачила, наскільки це важливо, особливо коли діти дорослішають, стикаються з труднощами й починають сумніватися в собі. Фотографії можуть нагадати їм про той час, коли вони були маленькими й безтурботними, і повернути відчуття внутрішньої опори. Саме тому зйомка великих сімей для мене – це не просто фотографії людей, які зібралися разом, а візуальна історія стосунків між поколіннями. Діти також спостерігають за тим, як ми ставимося до власних батьків і через це вчаться любові, турботи та поваги. Мені здається, фотографії можуть стати такою психологічною опорою в майбутньому, адже ми зберігаємо зв’язок між людьми, до якого можна повернутися, коли життя стає складним.
Що змінилося у вашому власному баченні фотографії за 15 років роботи фотографом? Які речі сьогодні ви помічаєте й цінуєте в кадрі зовсім інакше, ніж на початку свого шляху?
За 15 років я спробувала дуже багато: різні жанри, стилі обробки, проєкти, техніку, багато вчилася працювати зі світлом і технічними нюансами. Але з часом я зрозуміла, що техніка сама по собі не визначає цінність фотографії. Моє власне бачення змінювалося разом зі мною: чим більше я пізнавала себе, людей, життя та стосунки, тим більше починала помічати в кадрі не ідеальність, а справжність. Сьогодні мене набагато більше цікавлять емоція, погляд, дотик, взаємодія між людьми, маленька деталь, яка розповідає про стосунки більше, ніж ідеально вибудувана поза. Я стала уважнішою до того, що відбувається між людьми, а не лише до того, як вони виглядають перед камерою. Напевно, саме це найбільше змінилося в моїй фотографії: раніше я більше думала про те, як створити хороший кадр, а сьогодні – про те, що людина відчує, коли побачить його через багато років.
Вихід на новий ринок часто змушує спеціаліста буквально заново доводити власну цінність. Чи був у вашій американській професійній історії момент, коли вам довелося почати з позиції «заново»?
Так, і, якщо чесно, мій попередній досвід спочатку навіть трохи заважав. В Україні за моїми плечима вже були роки роботи, власна студія, команда, клієнти, рекомендації та ім’я, а в Америці раптом довелося будувати репутацію практично з нуля. Психологічно це було складно, особливо коли йшлося про маркетинг і необхідність вкладати гроші в рекламу без гарантії, що я знайду саме свого клієнта. Мені також довелося навчитися розуміти іншу культуру споживання послуг: наприклад, тут дуже популярні 20–30-хвилинні міні-сесії, тоді як мені завжди було важливо дати сім’ї щонайменше годину, щоб люди встигли розслабитися й проявити себе. У якийсь момент я почала сильно сумніватися в собі, тому знайшла людей, які вже пройшли цей шлях, і почала в них вчитися – я взагалі дуже вірю в наставництво. Зараз я вже значно краще розумію американський ринок і головне усвідомила: почати спочатку – не означає стати початківцем, це означає принести свій досвід у нове середовище й навчитися використовувати його по-новому; далі я хочу зібрати власну команду фотографів і працювати по всій Америці.
Еліно, якщо відкласти вбік професійні досягнення, кількість зйомок і роки роботи, якою ви хотіли б залишитися в пам’яті своїх клієнтів? Що для вас було б найціннішим результатом усіх цих 15 років у фотографії?
Мабуть, найбільше я хотіла б залишитися в пам’яті своїх клієнтів людиною, якій вони довірили щось дуже важливе. Для мене цінно, коли після зйомки люди забирають із собою не лише красиві фотографії, а й відчуття, що їх побачили, почули й зберегли саме такими, якими вони були в цей момент життя. За 15 років я зрозуміла, що найбільше професійне задоволення отримую не від кількості зйомок чи красивих локацій, а від довіри й довгих стосунків із клієнтами, коли вони повертаються до мене вже з сім’ями, дітьми, новими етапами свого життя. Мені хочеться, щоб моя робота була для них частиною сімейної історії, до якої вони звертаються з теплом. А якщо через багато років вони скажуть: «Я рада, що саме Еліна була поруч у той день», для мене це буде найкращим результатом усіх цих років.
