Яна Моріс — акторка, для якої кіно є не лише професією, а й способом говорити про важливе. У розмові для GOSSIP вона розповіла про сучасне українське кіно, особливості кінофестивального життя та історії, які сьогодні особливо важливо розповідати світові. Говоримо з Яною про те, яким вона бачить український кінематограф сьогодні, чого йому ще бракує та чому навіть у найскладніші часи важливо продовжувати створювати власні історії.
Яно, кінофестивалі часто сприймають як події для професійної спільноти. Чим вони можуть бути цікавими людині, яка просто любить кіно?
Кінофестиваль давно перестав бути подією виключно для людей з індустрії. Це можливість побачити значно більше, ніж зазвичай пропонує прокат. Ознайомитися з авторським кіно, дебютами, міжнародними стрічками, українськими прем’єрами, а після показів послухати людей, які все це створювали. Особливо цікаво дізнатися про сам процес, і не лише його творчу частину. Як народжується ідея, як збирається команда і як будується весь шлях від задуму до готової стрічки, що залишається за кадром і перед якими труднощами постають у процесі.
Ти маєш змогу залишитися на обговорення, почути зовсім інший погляд на історію, посперечатися, або ж навпаки, відкрити для себе щось нове. І, звичайно, це нові знайомства, які точно залишать незабутні враження. Тому, я раджу хоча б раз прийти на кінофестиваль тим, хто зовсім не пов’язаний з цією індустрією. Це хороший спосіб розширити власне уявлення про кіно.
Під час війни люди іноді відчувають провину, коли дозволяють собі відпочинок чи відвідування культурних подій. Чи знайоме вам це відчуття? Чому, на вашу думку, важливо залишати місце для культури у своєму житті?
Звичайно, наше сьогодення дуже ускладнює можливість створювати та проводити культурні заходи. Та попри все ми продовжуємо робити свою справу. І я вважаю, що відчувати провину через те, що наш нездоровий сусід таким жахливим чином втілює свої амбіції, несправедливо щодо нас самих. Якщо ми ще й не будемо дозволяти собі хоча б якийсь відпочинок, якщо він взагалі можливий, тому що, на жаль, повною мірою його можуть дозволити не всі, не будемо відвідувати культурні події, то про що тоді говорити? Нас просто не буде. Не буде нашого голосу, культури, кіно, нових проєктів. Ми перестанемо писати нашу історію. Тому що навіть найменша культурна подія вже є маленькою історією. І саме з них складається одна велика, яка формує нас.
Саме тому, на мою думку, надважливо залишати місце для культури у своєму житті. Продовжувати створювати, відвідувати покази, знімати кіно, ставити вистави, проводити фестивалі, говорити про себе. Адже якщо ми перестанемо це робити, то просто закінчимося як нація.
Який український фільм останнім часом справив на вас найбільше враження? Чим він вас зачепив і кому ви порадили б його подивитися?
Тут мені складно назвати лише один фільм, тому назву два, які останнім часом справили на мене найбільше враження. Це «Ти – космос» та «Вічник». І мені особливо подобається, що це два абсолютно різні світи. З одного боку українська фантастика, з іншого — велика історична драма.
«Ти – космос» зачепив тим, наскільки людську і близьку історію вдалося розповісти через, здавалося б, такий далекий від нас світ. Це кіно про самотність, кохання, надію і про те, наскільки людині потрібна інша людина. І все це дуже тонко, з гумором і без зайвої сентиментальності.
«Вічник» — зовсім інший. Історична драма, яка занурює у наше минуле, нашу землю, культуру і проводить через життя людини, яка переживає складні події історії, втрати й випробування, але не втрачає себе. Загалом стрічки, які переносять нас в іншу епоху, мені дуже близькі й мають для мене особливу цінність. Раджу подивитися обидва фільми. Вони абсолютно різні — українська фантастика і велика історична драма поруч дуже добре показують, наскільки масштабним і багатогранним сьогодні може бути наше кіно.
На кінофестивалях відбуваються зустрічі глядачів з акторами та режисерами. Чи запам’яталася вам розмова або реакція глядача, яка змусила вас інакше подивитися на фільм чи власну роботу?
Цього року у межах XVII Одеського міжнародного кінофестивалю я була модераторкою панельної дискусії і мені дуже запам’яталася відкрита розмова зі спікерами, а особливо з режисером Любомиром Левицьким про його фільм «КІЛЛХАУС». До речі, це ще одна українська стрічка, яку я обов’язково раджу до перегляду. Любомир розповів деталі, які може знати й пояснити тільки режисер власного фільму. Про те, що залишилося за кадром, чому були прийняті ті чи інші рішення, з якими викликами стикалася команда. А ще про абсолютно несподівані й навіть смішні моменти, про які ми б ніколи не здогадалися, просто побачивши готову стрічку.
І після цієї розмови я не те щоб інакше, а радше значно ширше подивилася на історію, яку до цього бачила на екрані. Саме за це я люблю такі зустрічі. Ти отримуєш можливість побачити за готовим фільмом ще одну історію.
Одні глядачі шукають у кіно відображення того, що ми переживаємо, інші — можливість відволіктися. Яких історій сьогодні хочеться вам самій? Чи знаходите ви їх в українському кіно?
Насамперед кіно має бути різноманітним, тому що у кожного свій смак, і про це не треба забувати. Що стосується нашого сьогодення, ми достатньо його бачимо, відчуваємо і проживаємо. І це саме по собі складно. Звичайно, фільми на воєнну тематику мають бути. Особливо, коли засновані на реальних подіях, вони обʼєднують нас, підіймають дух. Але мені б не хотілося, щоб це була виключно драма, тому що її нам вистачає і в реальному житті. І обов’язково таке кіно має виходити за межі України та транслювати світові те, що тут насправді відбувається.
Водночас мені хочеться бачити більше якісного дитячого кіно, якого, на мою думку, у нас поки небагато. Не вистачає великих історій про кохання. Хочеться також більше хороших комедій, але справжніх, про нас. Таких, де кожен українець зможе впізнати себе, подивитися на себе з боку, відволіктися і щиро, від душі посміятися. Тому мені хочеться різного українського кіно. Такого ж різного, як ми самі.
Що вам хотілося б, аби іноземні глядачі дізналися про Україну через наше кіно? Яку історію про українців ви самі мріяли б втілити на екрані?
Мені хочеться, щоб через українське кіно світ бачив нашу країну ширше — не лише через події сьогодення, а й через нашу історію, культуру, людей і постаті, про яких цікаво дізнаватися. У нас дуже багато історій, які можна розповідати міжнародній аудиторії.
Як акторці мені особливо цікаві історичні жіночі постаті. Наприклад, княгиня Ольга. Ми звикли сприймати її як сильну правительку, але мені було б цікаво показати її саме як людину. Якою вона була поза своїм статусом, що впливало на її рішення, що вона відчувала і чому стала саме такою.
Так само мене дуже цікавить Анастасія Лісовська, відома як Хюррем Султан. Її історія зовсім інша, але в ній теж є багато матеріалу для акторки: людина опиняється в чужому середовищі, змінюється, вчиться в ньому виживати й поступово знаходить своє місце.
Мені взагалі цікаві персонажі, про яких уже багато відомо. Тому що тоді хочеться вийти за межі історичних фактів й зрозуміти саму людину — її характер, мотивацію, страхи, слабкості. Мені було б цікаво колись взяти таку роль і спробувати показати цю постать не лише як історичне ім’я, а як живу людину.
Що ви порадили б людині, яка вперше збирається на кінофестиваль: як обрати фільми та на що звернути увагу в програмі, щоб отримати цікавий досвід?
Я б насамперед радила не намагатися побачити все й одразу. Перегляньте програму, почитайте описи й оберіть те, що справді вас зацікавило. Це може бути тема, жанр, режисер, акторський склад або навіть одна фраза, що зачепила. Але обов’язково залиште місце для чогось абсолютно незнайомого. Для фільму, про який ви нічого не чули, режисера, якого не знаєте, або жанру, який зазвичай не обираєте. Кінофестиваль якраз і дає можливість вийти за межі того, що ми звикли дивитися. І я б точно не обмежувалася лише показами. Ходіть на обговорення, зустрічі з акторами та режисерами, панельні дискусії, знайомтеся, слухайте, ставте запитання. Саме там відкривається те, чого не побачиш на екрані.
І головне — не бійтеся йти за власною цікавістю. Можливо, саме фільм, від якого ви нічого не очікували, стане тим, про який ви будете думати ще дуже довго. Бо найкраще, що може дати кінофестиваль, це не кількість переглянутих стрічок, а нові враження, думки й історії, які ви заберете із собою.
