Справжня сила починається там, де закінчується потреба відповідати чужим очікуванням. Вероніка Сухачова саме про це. Її життя у США, професійний шлях і захоплення сферами, які традиційно вважаються «нежіночими», стали для неї не спробою довести щось іншим, а способом краще пізнати себе. Стрільба, тактична підготовка, витривалість, спорт і постійний рух уперед – різні прояви однієї внутрішньої позиції: не дозволяти стереотипам визначати, ким тобі бути. Сьогодні Вероніка говорить про особистісний ріст, свободу вибору та сміливість шукати власний шлях навіть тоді, коли він не схожий на дороги інших.
Вероніко, якщо сьогодні попросити вас описати себе кількома словами: якою ви себе бачите? Що у вас залишилося незмінним, а що кардинально змінилося за останні роки?
Я б сказала, що сьогодні я набагато краще розумію, хто я і чого хочу та не боюся змінюватися. Напевно, саме це і стало для мене головною ознакою дорослішання - перестати триматися за певну версію себе лише тому, що до неї звикли інші. Водночас у мені залишилися речі, які були зі мною завжди: стійкість, допитливість, різносторонність і певна невгамовність. Я люблю вчитися, пробувати нове й не дуже вмію зупинятися, якщо відчуваю, що попереду ще щось цікаве. Також навчилася довіряти тому, що не все потрібно контролювати і як відпускати. Не в сенсі «мені все одно», а в сенсі: якщо щось не виходить, я вже не сприймаю це як кінець історії.
Ви говорите про те, що людина повинна знаходити щось своє і не боятися, що хтось скаже: «це не для тебе». Звідки у вас з’явилося це внутрішнє право бути не такою, як усі?
Мені здається, це відчуття було в мені ще з дитинства. Можливо, тоді його називали впертістю, але я завжди мала власне бачення того, що мені цікаво і не дуже розуміла, навіщо робити щось лише тому, що так роблять усі. Уже в дорослому житті я зрозуміла, що бути собою – це не просто риса характеру, а відповідальність за власний вибір, і тут мені дуже допомогла психологія. Вона навчила мене краще розуміти свої межі, бажання й те, чому іноді ми підлаштовуємося під чужі очікування, поступово втрачаючи себе. У мене навіть є татуювання з фразою: «Ти тут не для того, щоб відповідати чиїмось очікуванням». Для мене це не про егоїзм чи байдужість до інших, а про свободу бути різною, пробувати, помилятися і змінювати напрямок, не забираючи в інших права на їхні емоції та вибір.
Вероніко, наразі ви проживаєте в США. Що американське середовище дало вам такого, чого, можливо, не вистачало раніше?
Найбільше Америка дала мені відчуття, що в житті немає єдиного правильного таймлайну. Тут можна змінити професію, знову піти вчитися, переїхати чи почати новий етап у будь-якому віці і це не сприймається як запізнення. Я особливо відчула це в університеті в Нью-Йорку, де серед моїх одногрупників були люди приблизно 65-70 років, які просто вирішили отримати нову освіту. За одинадцять років життя тут і роботи в різних сферах, зокрема в юридичній, я навчилася легше адаптуватися до ситуацій. В Америці невідʼємним елементом життя стало уміння відстоювати себе. Це допомогло вистроїти одну з найсильніших навичок: пошуку і використання інформації. (Тепер друзі іноді навіть жартують, що я стала – як ChatGPT.)
Ваш професійний шлях пов’язаний зі сферами, які багато хто досі сприймає як переважно чоловічі. Що свого часу привело вас до стрільби та тактичного напрямку?
Спочатку мене просто приваблювала сама стрільба й можливість володіти зброєю в США. Але досить швидко я зрозуміла, що хороше спорядження зовсім не означає вміння ним користуватися, тому моєю першою метою було навчитися поводитися зі зброєю правильно, безпечно і професійно. Я почала займатися з інструктором – засновником стрілецького клубу New Jersey Sharpshooters Lionel Giron і поступово тренування стали значно серйознішими, майже нагадуючи армійську підготовку. Тоді я зрозуміла, наскільки мене захоплює цей спорт. Стрільба дуже швидко показує, чи вмієш ти бути присутньою в моменті: під час вправ зникають усі зайві думки, залишається лише завдання, рухи й контроль. Для мене це стало не просто стрільбою, а способом розвивати фокус, витримку і дисципліну. І мені подобається, що тут завжди є куди рости.
Вероніко, ви стали першою жінкою, яка отримала Man Card на Ohio Range Day, а згодом увійшли до топ-5 номінації Microinfluencer of the Year на Gundie’s Awards. Що для вас означали ці два визнання?
Для тих, хто не знайомий зі стрілецьким середовищем, Ohio Range Day та Man Card Drill від Achillies Hill Tactical – це випробування, де потрібно виконати серію пострілів у встановлений ліміт часу та працювати під тиском великої кількості людей. За 6 років існування заходу я стала першою жінкою, яка отримала Man Card, хоча їхала туди насамперед за новим досвідом і можливістю перевірити власні межі; паралельно я готувалася до Spartan Race на 50 кілометрів із 60 перешкодами у Вермонті. Для мене Man Card став результатом тренувань, помилок, фізичної підготовки й роботи, яку зазвичай ніхто не бачить, а номінація на Gundie’s Awards – ще одним підтвердженням того, що цей шлях став помітним для професійної спільноти: Gundie’s Awards – це, по суті, «Греммі» у світі стрільби, а категорія Microinfluencer of the Year з’явилася саме того року. Коли я побачила своє ім’я серед топ-5, вперше по-справжньому усвідомила, наскільки багато може змінитися за відносно короткий час і що мій досвід уже може бути для когось прикладом. Я не сприймаю ці досягнення як доказ того, що можу робити щось «чоловіче», бо не люблю ділити здібності на чоловічі й жіночі; для мене це про право займати своє місце там, де мені цікаво, постійно ставати кращою за себе вчорашню і, можливо, надихати інших. Мені якось сказали: «Продовжуй. Ти ніколи не знаєш, кого можеш надихнути», і я думаю, це набагато важливіше за будь-яку нагороду, якщо твоя історія допомогла комусь повірити в себе, спробувати щось нове або не здатися, це вже справжній вплив.
Якщо б сьогодні вам зустрілася дівчина, яка дуже хоче спробувати щось нове, але боїться осуду батьків, партнера, друзів чи суспільства, що б ви їй сказали?
Я б спочатку запитала, скільки їй років, тому що важливо розуміти, наскільки вона вже самостійна у прийнятті рішень. Думку близьких варто слухати й поважати, але це не означає відмовлятися від власного голосу. Якщо людина вже самостійна, я б запитала її: ти справді не хочеш цього робити чи просто боїшся реакції інших? Якщо це твоя мрія і ти розумієш, навіщо тобі це потрібно, я б сказала: спробуй. Сама я користуюся правилом 51%: якщо один із варіантів хоча б на один відсоток переважає інший, цього вже достатньо, щоб зробити перший крок. Я краще спробую, а якщо зрозумію, що це не моє, зміню напрямок, тоді в мене залишиться досвід, а не лише думки про те, що могло б бути. Іноді варто просто уявити себе у 80 чи 90 років і запитати: про що я більше шкодуватиму: що спробувала і це виявилося не моїм чи що взагалі не дала собі шансу? У стосунках це працює так само: ми маємо давати одне одному право самостійно приймати рішення, помилятися й проживати власне життя.
