До війни Олена Воротнікова працювала в Київі - проектним менеджером в великій енергетичній компанії, але потрапила під скорочення. Олена займається практичною нумерологією і пише оповідання, навчається на курсі SMM та планує навчатися у школі сценарного мистецтва і письменництва. Не зважаючи на свій вік, має багато планів на рух вперед!
[media=https://www.instagram.com/varvar3317/]
Люблю працювати над проєктамии! Це - як нове народження, або чергове відкриття.
Кожен раз - як у перший клас!
Мені запропонували взятися за новий проєкт. Все, що про нього знали в моїй компанії – хіба що тільки назву. Ну, ок! Чим складніше, тим цікавіше!
Я обрала концепцію, сформувала алгоритм і навіть визначила пілотне підприємство, але відрядження туди все відкладала з різних причин.
До речі, на нашій планеті Земля 2022 рік, у нас третя хвиля Covid-19, і це постійно заважає пересуватися країною, не кажучи вже про Європу.
Я п'ять років живу в столиці, але у службових справах іноді буваю на підприємствах поблизу рідного міста, де живуть мої діти та друзі. Так було і того разу.
Спочатку я планувала їхати з чотирнадцятого по вісімнадцяте лютого, і начебто, нічого не заважало… Але, дідько, знову довелось відкласти поїздку на тиждень - заради найкращої подруги.
Як же я могла забути! Адже у моєї Красивої - так давно назвав її мій старший онук - день народження випадає на двадцять друге нуль друге двадцять другого, і я вкрай повинна бути у неї!
Хай йому грець, дата дня народження – дзеркальна! Потрібно загадувати бажання собі, а ще - бажати всім довкола тільки найкращого, бо дзеркальна дата «працює» як бумеранг: що відправиш, те й отримаєш. Хіба ж мені цього не знати, адже я місяць тому здобула освіту практичного нумеролога! Але зараз не про це…
Так, я перенесла початок відрядження на двадцять перше лютого й поїхала за шістсот кілометрів від столиці. Збори, таксі, поїзд – все, як завжди.
Обожнюю зручно вмоститися в купе і після перевірки документів тупо спати чи слухати в навушниках треки Deep House. Як тільки слухаю цю музику – одразу згадую цікаву історію…
Вона розпочалась з встановлення ТікТоку на мій айфон. Прогортаючи відрижки і пукання тіктокерів у мікрофон у прямому сенсі, я знайшла круту музику під назвою «Треки Deep House». Звичайно, підписалась на посилання в Телеграмі, й лягла собі спати. А вранці мене розбудив звук смс. Я розплющила очі, щоб прочитати повідомлення.
- Привіт, красуне!
- Привіт.
- Не спиш?
- Вже ні)
Я подивилася на годинник – там було п'ять ранку. Подивилася на профіль автора смс – на фото був красень-хлопчик років двадцяти двох у якійсь формі. Нічого не зрозуміла. Я-то панночка, звичайно, хоч куди: і розумниця, і красуня, але в свій профіль Телеграм викладаю актуальні фото. Я розумію, що на них - така собі тітка років сорока п'яти, хоча за паспортом я потрапляю до категорії п'ятдесят плюс. Адже так зараз прийнято маркувати людей за віком.
- Ти звідки взявся? – мій голос був ще трохи хриплуватий зі сну. – З якої групи?
- Ну, як - із якої? Група з ТікТоку, Deep House!
- А!?) Я такого повороту не очікувала. Виявляється, до музики додається ще й якась група фанатів)).
- А я тільки-но приземлився в аеропорту нічним рейсом Калінінград-Москва і побачив тебе в передплатниках. Ти така гарна!
- Ти також дуже гарний хлопчик!
Здається, цей ранковий підйом для мене перестає бути нудним.
- Чому хлопчик? Мені вже двадцять шість, я - пілот цього літака.
- Дорослий, звичайно, але що мені робити з тобою? Ти - у Москві, я - у Києві. Тобі - двадцять шість, моїй доньці - тридцять п'ять.
І тут мій пілот-красень наче почав прозрівати. Без усіляких прощальних смс просто стер листування і, напевно, швиденько ліг відсипатися після нічної зміни. А про цю історію він, уже точно, ніколи і нікому не розповість.
На такому розслабоні, слухаючи музику крізь легку дрімоту, я почула, як оголосили мою станцію. Вийшла на перон, пересіла в таксі, й через пару годин була у своїй квартирі, яка вже п'ять років порожня, але періодично служить моїй сім'ї то готелем, то офісом, то приватною школою... Я її називаю своїм барлогом і принципово не продаю - раптом знадобиться.
На два дні я занурилась у роботу, але передчуття свята, а саме - день народження Красивої - гріло душу і надихало.
***
Ось і день «Ч»! Відсвяткувати день народження прийшла чимала купа гостей, стіл ломився від усіляких смаколиків. Пили, їли, балакали… Я запропонувала кожному тостуючому, на додачу до привітань іменинниці, розповісти про свою мрію. Коли ж, якщо не в дзеркальну дату, загадувати бажання та промовляти мрії?
- Я мрію про свою приватну школу англійської мови, - почала Шарлотта, за сумісництвом моя доця.
Вона разом із чоловіком теж була тут. Ще б пак! Вони з Красивою - як-ніяк, куми!
Люблю свою дочку й зятя - вони завжди на одній хвилі, на одному подиху. За натурою ці закохані – обидва трохи міщани та ретрогради. Та якщо їм та їхнім хлопчакам, двам моїм онукам, так комфортно - то чом би і ні? Я впевнена, що мрія про приватну школу в їхніх головах уже набуває певних обрисів.
Ім'я за паспортом у моєї доньки, звичайно ж, слов'янське, але у нашому жіночому тріо «Черепахи» її охрестили Шарлоттою якось відразу і назавжди - після перегляду американського серіалу «Секс у великому місті». Бо екранна Шарлотта є втіленням леді-матері з абсолютним пріоритетом дітей та чоловіка у її житті.
Імена решти героїнь, типу Керрі Бредшоу для Красивої, і Саманти для мене, ми за умовчанням теж розподілили, але ненадовго - не було стовідсоткової схожості образів. Тому мене продовжують звати Варварою – за паспортом.
Я, Красива та Шарлотта – ось і весь склад «Черепах». А чому наша група так називається? Та толком і не пам'ятаю…
– А я знову хочу на Мальдіви всією сім'єю, - промовила Зоряна, тендітна блондинка років сорока, стильна та доглянута.
Орест, її чоловік, хитнув головою, підтверджуючи одну мрію на всю сім'ю. Для цієї пари з революційним та авангардним потенціалом це, скоріше, не мрія, а план на рік. Ніхто й не сумнівався, що це відбудеться.
- Хочу з коханим чоловіком на Мальдіви вдвох, бо ніколи там не була! - вигукнула іменинниця.
Сергій, її чоловік, аж поперхнувся!
Ще б пак, Красива - не просто кохана чоловіком, а й обожнювана. Весь вечір він не зводив з неї очей! У свої сорок два роки вона виглядала на двадцять сім, максимум - на тридцять три: сукня-тюльпан бузкового кольору майже не прикривала довжелезні ідеальні ноги. Струнка, висока, красива – мрія будь-якого «папіка», якому потрібен ескорт на острови. А Сергій отримує все в одному флаконі: дружину, ескорт, господиню. Навіть не знаю, кому більше пощастило: Красивій із чоловіком - розумним, освіченим, проникливим, чи навпаки?
Ось уже дві сім’ї на нашому святі прокручують в головах бронювання квитків та апартаментів на острови та оновлення пляжного гардеробу…
- У мене цілих сім бажань, але я вам їх не скажу, ось така я! - кокетливо заявила Альбіночка.
Давид повернувся до дружини:
- Альбіночко, мене лякає така кількість! У всіх по одному, а в тебе – аж сім! Сподіваюся, серед них є безсоромні, тому ти не наважуєшся їх оголосити?
Давид з великою повагою та ніжністю ставиться до своєї дружини. У мене ця пара викликає захоплення: смаглявий, з вірменським темпераментом, Давид і порцелянова, інтелігентна, дуже спокійна та обережна, Альбіночка. Класичне тяжіння «плюсу» та «мінусу».
Я попиваю просеко і прокручую в голові давню мрію. Нарешті, моя черга:
- У мене - ну зовсім справжня мрія! Така, що навряд чи й справдиться… І все ж-таки, вона є: я сиджу на веранді свого будинку біля моря, дихаю морським повітрям, насолоджуюся тишею, мої ноги на столі, в руці - келих вина, я пишу детектив. Набираю текст на макбуці. Раптом мої думки перериває аромат запашної кави, яку мій коханий чоловік зварив спеціально для мене… У цей момент я відчуваю абсолютне щастя!
Ось така зухвала мрія у жінки, яка має: вік - п'ятдесят плюс, стаж самотності - десять плюс, барліг у провінції, орендоване житло в столиці та колишні стосунки з чоловічим родом, які не принесли щастя.
У всіх нас, господарей та гостей цього свята, - абсолютно нормальні й дуже актуальні мрії для людей, які живуть у вільній демократичній країні у мирний час у двадцять першому столітті!
Якби ми тоді тільки могли знати, що мирного життя нам усім відміряно тільки дві доби! Нам, нашим сім'ям, нашій Україні, нашому всьому… А далі - нескінченний комок у горлі та сльози…
***
- Мамо, прокидайся, у нас війна!
- В сенсі?
- Путло оголосив Україні війну.
Я подивилася на екран телефону: двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, сім тридцять ранку. Ну, ні! Це просто якась провокація! Так уже було - в чотирнадцятому, на сході країни…
Мій ступор порушив звук надзвукових військових літаків: вони якраз поважно пролітали над моїм будинком. Сумнівів не залишилося.
- Мамо, ти мене взагалі чуєш? Давай, збирай усі необхідні речі та йди до нас!
Мій «барліг» і мамина квартира, де жило все моє численне сімейство, були на одній вулиці, хвилин сім пішки.
Збори багато часу не забрали, адже я приїхала на тиждень у відрядження, як то кажуть, «з двома трусами». Невдовзі я вже «пру» на всіх парах до сім’ї разом із робочим ноутом та невеликим саквояжем.
Дері відчинила Шарлотта. В її величезних очах - страх і тривога.
- Господи, як же поводитися в цій ситуації? – майнула в голові думка. - Моє покоління ніколи не «проходило» війну… Вмить зрозуміла, що на мені - відповідальність за моральний дух у моїй сім'ї! Поруч зі своєю сім'єю я - виключно Оптимізм і Релаксант. Тому голоситиму потім, без свідків…
Я повернула квиток до Києва, обговорила з керівником свою віддаленуї роботу, відкрила корпоративний ноутбук, і навіть спробувала попрацювати. Але на очі періодично потрапляли невтішні новини: вибухи в аеропорту Бориспіль, наступ ворога на наші південні приморські міста… Гей, ущипніть мене хто-небудь! Сподіваюсь, це - страшний сон? Благаю, розбудіть мене!
***
Кожен день починався з військових новин, ними й закінчувався. За російською версією, путін нас вирішив звільнити від неіснуючого зла. Білорусь виступила у нього на підстраховці. Світ збожеволів! Мої подруги дитинства, які переїхали до росії та білорусі, не розуміють, що у нас війна. Говорять про якусь спеціальну операцію. У них - своя правда.
Та що там подруги! У нашої Красивої рідна мати живе в росії і пропонує потерпіти дочці і всім українцям «звільнення» - чи то від нацистів, чи то від наркоманів. А доки слов'янські нації «розбираються» в соціальних мережах і за телефонами, путло знищує наші міста Градами і ракетами, вбиває мирних людей!!!
- Як ти? Я думав про тебе, коли почув, що в твоєму районі столиці висадили в повітря міст, - написав мені милий друг.
- У мене все норм, мене немає у Києві.
- Бережи себе!
Кінець листування. Підтримав, так підтримав! Хоча б задля пристойності міг запропонувати варіанти порятунку…
- Варваро, ти ж знаєш, яка ти для мене цінна, – ще один шанувальник, він же - нафтовий магнат з арабської країни.
- Дякую, ти мені теж дорогий! - відповіла в обмін на його люб'язність.
- Чим я можу тобі допомогти? Скільки тобі потрібно грошей? Переведу тобі будь-яку суму!
Я, звичайно, подякувала за щедру пропозицію. Але було так сумно!
Маючи апартаменти, як мінімум, у чотирьох європейських країнах, міг би запропонувати мені та моїй сім'ї щось на кшталт тимчасової «пересидки». Ну, не може ж ця скотиняка-війна тривати роки! Та й ми навряд чи приїхали б... Просто нам усім саме на той момент була потрібна підтримка.
***
Всередині кипіло. Мозок плавився. Я розуміла, що на фронті чи в теробороні від мене користі мало, й розпочала «інформаційну війну» в соціальних мережах із зомбованими або недостатньо поінформованими суб'єктами. Писала листи блогерам, «зіркам», усім російським знайомим та колегам з правдивими фактами і картинами війни в Україні й проханням поширити цю інформацію серед своїх передплатників та знайомих. Хтось допомагав, хтось відмовчувався, хтось дивувався.
І ось я згадала про сайт знайомств! Мої подруги знають, що я іноді там розважаюсь. Саме розважаюсь, а не знайомлюсь.
Змінила на аватарці власне шикарне фото на зображення з українською символікою – в кольорах національного прапора - і почала чекати на реакцію «наречених» з усього світу.
Реакція «наречених» була настільки приголомшливою, що я не встигала писати листи з правдою про війну - в Америку, Австралію, Іспанію, на Філіппінські острови… Цікаво, що правда в нас була ОДНА! Мені не доводилось умовляти чи переконувати їх, адже весь цивілізований світ знав ПРАВДУ!
Мені співчували і бажали «триматися», іноді питали: «Чим я можу допомогти?» Це спілкування було для мене дуже сильною підтримкою і свого роду віддушиною.
Сирени повітряної тривоги в нашому містечку іноді тривали по 4 години, і в нас здавали нерви. Ми тверезо усвідомлювали, що сирени - не таке вже й велике зло у порівнянні з бомбардуванням чи блокадами інших міст.
У перші дні війни мій старший онук часто ридав і запитував: «Мене уб'ють?» А вже через тиждень сам брав за руку трирічного братика і вів у найбезпечніше місце в квартирі, допомагав залізти у ванну і включав малому мультики. Дивлячись на це, я відчувала, як в горлі застигала ненависть.
Згодом почалася істерика у Шарлотти. Вона наполягала на виїзді за кордон, бо там для дітей безпечніше. Довелося зібралти сімейну нараду. Ми ставили одне одному питання: «Хто везе дітей до Європи?», «Хто нас там чекає?», «Чи достатньо в нас грошей, щоб не бути жебраками, наприклад, в Румунії?», «Чи готові ми жити в наметах для біженців?» Після цього ми всі разом витерли сльози та соплі, і я разом із зятем пішла облаштовувати сімейне бомбосховище.
***
- Привіт мій друг! - чергове вечірнє привітання на сайті знайомств.
- Привіт!
- Мені дуже шкода за те, що сталося з твоєю країною. Допоможи тобі, господи! Що я можу для тебе зробити?
- Україні зараз потрібна допомога від усіх країн світу! Допомоги ні від кого немає! Нас просто знищують!
- Я живу в Німеччині. Якщо ти можеш приїхати сюди, я відчиню тобі свій будинок, я живу один.
- Дякую, звичайно, але зі мною велика родина. Я не можу їх покинути.
- Мої двері відчинені для всіх вас. Мій телефон: ... , - на початку номеру був код Німеччини.
Я відчула, як по щоках потекли сльози: «Невже таке буває? Абсолютно чужа людина пропонує порятунок, який я із зрозумілих причин прийняти не можу. Поки що не можу…»
Моя цікавість, врешті-решт, подолала мою невизначеність, і ми продовжили листування. Я дізналась, що мій новий знайомий на ім’я Мустафа - греко-турок. Останні сім років він живе у Кельні, займається логістикою.
Ми почали обмінюватись світлинами. З екрану на мене дивився чоловік середніх років, звичайної зовнішності, але з незвичайними очима. Вони у нього - як колодязь: глибокі й проникливі.
- Подруго, куди тебе понесло? Де ти знайшла його? Тобі ж завжди подобалися блакитноокі блондини! - відреагувала Красива на фото мого нового друга.
- Я не шукала, він сам мене знайшов! Так, у мене ніколи таких не було! Чоловік, який готовий прийти на допомогу не тільки мені, а й моїй сім'ї!
- Ну, як знаєш. Тобі ж із ним дітей не хрестити, чому не поспілкуватись?
***
За незначний час ми всі якось почали звикати до війни, якщо це дієслово взагалі тут коректно. Ми звикли до сирен повітряної тривоги і вже не бігали в «укриття». Але, як і раніше, ридали, коли дивились новини про жахливі руйнування країни та загибель ні в чому не винних людей, дітей, яких «врятували» орки!
Періодично у соціальних мережах робили «перекличку» своїх рідних та друзів. Війна розставляє всі крапки над «і», формує коло спілкування. Ті, хто жодного разу не написав і не спитав «Як ви?», навряд чи потрібні нам після Перемоги!
Під час війни керівники моєї компанії вирішили зупинити майже всі проєкти, і мій не став винятком. Спочатку мені запропонували оформити чергову відпустку, потім – неоплачувану. Моя кар’єра завершилася за одну добу. Мій керівник просто вислав на мою електронку шаблон заяви про звільнення з якимось гнилим поясненням: мовляв, під скорочення потрапило 50 відсотків працівників центрального офісу. Мене це навіть не дуже заділо, бо я і так збиралася покинути цю компанію влітку. Чи не можна було тотально звільнити працівників уже після війни? Хіба нам саме зараз недостатньо випробувань?
***
- Яка ж ти гарна! Чоловіки, напевно, кидають до твоїх ніг все, що мають! - чергове повідомлення від Мустафи.
- В моєму колі спілкування мене і справді вважають гарною. Але в моєму віці, щоб бути привабливою, необхідно постійно стежити за обличчям і тілом… А я мрію, щоб мене любили завжди, навіть якщо я хвора чи вранці без макіяжу.
- Я, певно, неправильно висловився? Правильно було б сказати, що на твоєму обличчі світиться краса серця!
- Дякую!
- Моя пропозиція в силі! Приїзди сама, або з усіма рідними, до мого дому. Я дуже хочу тобі допомогти!
- Дякую, Мустафа! Ми обов'язково зустрінемося! Після війни ...
***
Спільнота Черепах - це сила силенна! Божевільна підтримка у всьому! Під час нападів паніки у Шарлотти ми з Красивою мчали до неї, щоб привести «в почуття» різними способами. Найдієвіший і крайній – прибухнути!
Під час війни в аптеках зникли заспокійливі засоби, а в магазинах припинили продавати спиртне. То ж як зняти стрес?
Наша Красива з її Сергійком - найтусовніші з усіх нас. У них вдома завжди є стратегічний запас спиртного на випадок «раптом припруться гості». Тому Красива завжди прилітала до нас «у повній бойовій готовності»!
Для початку ми обговорювали поточну військову ситуацію, переглядали відео сильних політологів. Вірніше, до нашої зустрічі Красива вже добирала всловлювання найправильніших аналітиків. Тому сама непомітно для себе стала військовим політологом-аналітиком. Отже, стовідсотково впевнені, що скоро пошлемо всіх орків «на х@й» за російським кораблем, ми пили за Перемогу України!
***
Яскраве сонце за вікном та запашна кава зранку – ці щасливі миті хоча б трішки розбавляли тривогу останніх тижнів. На стіні моєї улюбленої кухні - величезне «сонечко». Багато років тому я робила ремонт в своєму барлозі. Дуже довго підбтрала шпалери до кожної кімнати, крім кухні. Тут я неодмінно хотіла бачити це червоне краплясте «сонечко», яке для мене символізує небесний захист.
- Доброго ранку, Принцесо!
- Доброго ранку, Мустафа!
- Я любуюсь твоїми фото! Ти ж справжня фотомодель! А я - старий, не дуже привабливий дід.
- Не вигадуй, Мустафа! Я не модель, а ти не дід. Я просто професійний візажист і знаю деякі фішки.
- О! Тоді я тобі пропоную одну справу на двох.
- Яку?
- Салон краси.
- Ну, нічого собі, я про таке навіть не мріяла!
- Все залежить тільки від тебе! Я можу приїхати за тобою будь-якої миті, як тільки ти будеш готова, і витягну тебе звідти!
- Я сама до тебе приїду, як тільки війна закінчиться! І відновлять аеропорти...
***
Бориспіль. Термінал D.
Люди, багажі, паспортний контроль, Duty Free…
Як же я скучила за всією цією мирною метушнею в аеропортах!
… Мою ейфорію порушує гучне повідомлення:
- Починається посадка на рейс Lufthansa 1491 Бориспіль-Кельн! Пасажири, слідуйте до виходу номер п’ятнадцять!
