матеріал підготувала Дмитровська Анастасія
Вчителі живуть на мізерну зарплату, стоматологи купаються в золоті, а журналісти продажні брехуни. Стереотипи - це невід’ємна частина будь якої професії. Буду з вами нечесною, якщо скажу, що немає стоматологів, які купаються в золоті, бо вони є, а ще є вчителі, котрі живуть на мізерну зарплату і серед представників четвертої влади ви знайдете продажних та брехливих. Але є важливий момент: СТЕРЕОТИПИ - ЦЕ НЕ ПРО ВСІХ!
Відтак, зводити все до одного не можна і ми з вами цього не робитимемо! Сьогодні пропоную вашій увазі 8 стереотипних питань, які ставлять мені та моїм колегам журналістам:
“І що там у світі зараз відбувається?”
Той, хто це запитує розуміє масштаби світу?! Лише уявіть скільки всього стається поки я пишу цю статтю. Даю гарантію, що навіть найпрофесійніший журналіст на це питання відповість мовчанням і я його розумію, бо зробила б так само. Журналісти люблять конкретику! Сформулюйте, що саме вас цікавить, бо поки що це питання виглядає так, ніби ви питаєте у стоматолога скільки коштуватиме лікування зуба, коли ще навіть не були в нього на огляді (Ви ж так не робили, правда?)
“Ти ж журналістка, чого питаєш?”
Так, буває і таке. У цьому світі ще є люди, яким потрібно пояснювати, що якщо я не запитаю, то не знатиму. Я немаю зв’язку із космосом і вся потрібна мені інформація дивним чином не з’являється у вордівському файлі на моєму ноутбуці (хоча це було б прекрасно). Журналісти не можуть усе знати, більше того вони і не повинні всього знати. Так, вони вміють працювати із інформацією, але вони не наділені надможливостями, які допомагали б знати все. Тому, будь ласка, не ставте нам таких запитань.
“На кого працюєш?”
А ще “С какого канала?” або “Чей журнал?”. Так, в Україні сьогодні більшість ЗМІ фінансуються із кишень олігархів та є комерційними. Але це не означає, що всі журналісти продалися і працюють на Коломойських, Ахметових та Пінчуків. Неправильно оцінювати професійність журналіста виходячи з того у якому ЗМІ він працює. Звичайно, ви повинні брати до уваги репутацію медіа, але оцінювати журналіста виключно за цим критерієм не потрібно.
“І це хтось читає?”
Так, читає! Якби не читали, то цього б не писали. Це ж очевидно! Людям властиво оцінювати все через призму власного досвіду та інтересів і це нормально. Але якщо ви не клікнете посилання на статтю “Як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцю?”, то це не означає, що її ніхто не читатиме. Таких статтей в мережі тисячі, навіть не сотні і, можете собі уявити, їх читають!
“Напишіть про це. Це важливо!”
Те, що важливе для вас може бути не важливим для інших. Це не я придумала! Це факт, на жаль, не для всіх очевидний, але факт. Історія про те, як у вашому районі наркомани вкрали люк не нова, таких тисячі. А от якщо комунальники вчасно не замінили вкрадений люк на новий і туди впала дитина, батьки якої почали судитися із усім світом, а ще й сусіди вийшли на мітинг, то з цього вже щось може бути, на ТСН потягне. Та якщо ви підете з цією історією у жіночий журнал про моду, то світ її так і не почує. Існує таке поняття як редакційна політика і це означає, що журналісти не можуть писати про все, що їм в голову прийде або тому, що їх просто попросили.
“Ви не маєте права! Хто вам це дозволив?”
Не маєте права, не знімайте, не друкуйте, не пишіть і ще багато таких “не”. Шановні читачі, глядачі, слухачі, наші із вами стосунки регулює закон України, а журналісти мають не тільки обов’язки, а й права. Закон цей у відкритому доступі, тому ви можете почитати його і дізнатися хто і на що має або не має право, ми ж свої права знаємо добре.
“А коли вийде стаття?”
Це питання абсолютно нормальне, я б і сама запитала подібне будучи на місці героїні моїх матеріалів. Проблемність цього питання добре проілюструє випадок із моєї професійної діяльності. Якось записала я інтерв’ю з однією прекрасною пані, така різностороння жінка, я навіть подумала взяти її експерткою у інший свій матеріал, але тут сталося наступне: записували ми у вівторок, а стаття вийшла наступного понеділка, тобто минув майже тиждень і за цей період вона запитала мене “А коли вийде стаття?” 12-ть разів (пишучи цей матеріал я навіть зайшла перечитати чат, щоб переконатися напевно). Я не знаю, що саме пішло не так. Можливо, вона перехвилювалася або це її природня поведінка. Коли вийде стаття журналіст може просто не знати, у моєму випадку було саме так, тому я сказала, що матеріал готується і пообіцяла обов’язково повідомити завчасно, але моїй спікерці цього виявилося недостатньо, тому майже тиждень вона починала і завершувала свій день цим питанням у нашому чаті.
“Чому у вас новини завжди погані?”
У вас це у кого? Пам’ятаєте, ми вище говорили про конкретику, от тут вона теж потрібна. У вас претензії до якогось конкретного ЗМІ?
Журналісти не вигадують згвалтування, вбиства, катування, голод і війни, ми просто про це розповідаємо. У світі стається і багато хороших речей і про них ми теж розповідаємо. А ще є рейтинги та статистика і от вони говорять, що ці самі ненависні всіма погані новини дивляться та читають більше, ніж такі бажані хороші новини.
Підсумувати хочеться наступним: попри всі ці питання і часом упереджене ставлення до нашого ремесла ми часто чуємо й таке: “Дякую, що піднімаєте такі теми, про це важливо говорити” , “Спасибі вам за можливість бути почутою”, “Я вас завжди читаю, остання стаття дуже класна”. Ось це і є те, заради чого ми працюємо!
