матеріал підготувала Атаманчук Вікторія
Лихі часи породжують сильних людей. Травневий випуск української версії журналу Forbes уперше представив 50 лідерок України з різних галузей, що своєю діяльністю ведуть країну до перемоги. Серед них волонтерки, засновниці бізнесу, співачки, дизайнерки, експертка з питань ядерної енергетики і безпеки, перша леді.
Україна вже вкотре доводить свою прогресивність і відходить від застарілих стандартів. Чого лише варта минулорічна обкладинка американського Vogue з Оленою Зеленською у «нежіночній» позі та з неохайним макіяжем. За час війни жінки буквально стали пліч-о-пліч із чоловіками – вони не тільки забезпечують надійний міцний тил, а й боряться при фронтовій лінії, працюють військовими медикинями, віддають свої життя за долю нашої держави.
Узагалі визначних діячок мистецтва, науки, освіти, медицини й політики в історії України чимало. Та чи багатьом знайоме ім’я першої в Європі гінекологині Софії Окуневської? А Катерини Ющенко – першої жінки-програмістки, що створила першу мову програмування; Ольги Лящук – найсильнішої у світі жінки; першої офіцерки Олени Степанів? Софія Яблонська ще задовго до появи Ютубу стала першою тревел-блогеркою і кінооператоркою. На жаль, список не відомих масам талановитих українок можна продовжувати ще довго. Чому так сталось?
Американська мистецтвознавиця і арт-критикиня Лінда Нохлін у своїй статті «Чому не було великих художниць» розмислювала над цим та дійшла до висновку, що проблема полягає у природі самого питання, адже воно поволі нав’язує закладену у нього тезу, що великих художниць таки не було. А якщо й були, то їх творчість була так чи інакше пов’язана із соціальним капіталом чоловіків, які буцімто допомагали жіноцтву донести свій талант до глядача. Навіть на культурній пам’яті нашого народу є жінки, успіх яких приписують їх нареченим, батькам, братам, учителям чи менторам. «Жінка завжди мусила долати диктат традиції, яка заповідала їй пасивність і покору», - пише Віра Агеєва. І попри відсутність можливості навчання і доступу до вищої освіти, чи не єдиною сферою діяльності, де жінка могла проявити свій потенціал, було мистецтво.
19 століття знаменується зародженням руху фемінізму не лише на заході, а й в Україні. За всіма узвичаєннями український фемінізм ще зі шкільної програми асоціюється із видатною уродженкою Буковини – Ольгою Кобилянською. Безперечно, її участь у розвитку феміністичного руху виняткова, а як щодо інших емансипе нашого краю? Наталія Кобринська узагалі була однією з основоположниць української жіночої ідеології – об’єднуючись з іншими активними громадськими діячками вона заснувала «Товариство руських жінок», жіночі альманахи «Перший вінок» та «Наша доля», ініціювала внесення до державної ради петиції про можливість здобуття жінками університетської освіти, запропонувала створення жіночої гімназії, власним коштом видала два випуски видавництва «Жіноча бібліотека». У своїй художній і публіцистичній творчості постійно порушувала питання становища жінок у суспільстві і шляхів його покращення.
Пліч-о-пліч із Кобринською діяла Олена Пчілка. Так-так, мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова і авторка дитячих творів. Та попри пласкі стереотипи навколо її постаті, Пчілка залишила по собі величезний літературний доробок, етнографічні праці, по яких читали цикли лекцій професори Європи, перекладала світочів європейської класики. Вона стала засновницею Українського відділу у Всеросійському союзі рівноправності жінок, а у 1887 році виходить друком її повість «Товаришки», де, чи не вперше у вітчизняній літературі, головною героїнею є емансипована жінка.
Звичайно, варто згадати й про канонічних Лесю Українку та уже згадану вище Ольгу Кобилянську, однак з дещо іншої перспективи. Ми звикли казати про Лесю Українку як про великомученицю, генійку, що була обмежена хворобою. То чому ж не сказати про неї, як про реальну людину – кокетку, мандрівницю і модницю? Чому звично думати про Кобилянську як про фанатичну одиноку феміністку і просто подругу Лесі, забуваючи при цьому її громадську активність і мистецькі новаторства? А вона була ініціаторкою Товариства руських жінок на Буковині і навіть відтворила першу в українській літературі інтимну сцену.
Іван Тургенєв, Микола Куліш і Жуль Верн – що їх об’єднує, окрім ремесла? Прихильність до Марко Вовчок – української Жорж Санд, що так само «ховалася» за чоловічим псевдонімом. Зараз би її назвали «femme fatale» -- не любили жінки і обожнювали чоловіки, а біографія її більше схожа на сценарій драми з елементами трагікомедії. Дивно, що марію Вілінську (таке було її справжнє ім’я) дещо обійшов промінь слави, і знають про неї не так уже й багато. Наприкінці 50-х років 19 століття Марко Вовчок була єдиною визнаною жінкою-письменницею в українській літературі, заробляла на життя перекладами, що для жінки у той час було майже неможливим. Її успіхи неодноразово намагалися привласнити колишні коханці, а репутацію нерідко заплямовували. Втім вона завжди гідно несла себе попри будь-які перешкоди чи несправедливість.
Та не літературою єдиною: бунтарський дух жіноцтва передавався не лише у слові, а й образотворчому мистецтві. У Берліні, Мюнхені, Відні, Празі, Римі їх імена знають тисячі, а картини виставлені у найкращих музеях Європи. Паризькі галереї наповнені роботами таких художниць як Софія Левицька, Олександра Екстер, Марія Приймаченко, Соня Делоне. Остання узагалі стала першою жінкою, що експонувалася у Луврі, а дизайни її суконь навіть були на обкладинці Vogue 1925 року.
І хоч літературна спадщина потерпала від постійної цензури і лінгвоциду Російської імперії, а згодом СРСР, художники теж зазнавали утисків, заборон і репресій. Однак навіть у цій галузі митці і мисткині проявляли дух хоробрості і волелюбності. Катерина Білокур, про яку Пабло Пікассо говорив: «якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б говорити про неї цілий світ». Вона входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України, а у 1947 році їй запропонували написати портрет Сталіна – це відкрило б перед нею усі двері, однак вона відмовилась.
Народжена у російському Смоленську Тетяна Яблонська теж відзначилася власною непокірністю, постійно ризикувала і випробовувала нові стилі і техніки. Її полотно «Хліб» 1949 року стало найтитулованішим у СРСР, та навіть після численних відзнак, хвалу критиків і всесоюзне визнання, вона не перестала експериментувати, за що зазнала нищівної критики. На схилі життя Яблонська пережила інфаркт та інсульт, частину тіла паралізувало – а вона взяла пензля до лівої руки і продовжила творити. Ще при житті вона стала володаркою трьох Державних премій і золотої Академії мистецтв, Героєм України, Жінкою року за версією Кембриджу у 2000 році і цілий 1997 рік, присвячений їй ЮНЕСКО.
Попри «жіночу слабкість», до якої суспільство звикло, наче до чогось природного, не боялася не підкорятися тоталітаризму й Алла Горська. Вона народилася у Ялті, частину життя прожила у Росії і виросла у російськомовному середовищі, однак в період «хрущовської відлиги» принципово перейшла на українську. Соціокультурна пам’ять України запам’ятає Горську не лише як обдаровану мисткиню, яка ще зі студентських років представляла свої картини на головних виставках СРСР. Головно Алла Олександрівна відома своєю дисидентською ідеологією – її житло буквально було штаб-квартирою шістдесятників, вона постійно займалася правозахистом своїх соратників, зверталася до газети «Літературна Україна» через наклепницькі статті на письменників і навіть писала лист на ім’я Брєжнєва з вимогою припинення протизаконних політичних процесів. За це її двічі виключали зі Спілки художників. А у 1970 році її знайшли мертвою із тяжкими травмами голови. Розслідування із її загадкового вбивства тривають й досі.
Не лише Європою розкидано долі наших співвітчизниць. Наприклад у 1930-1950-х роках найвідомішою дизайнеркою Америки теж була українка. У 1928 році киянка Валентина Саніна відкрила свій дім моди Valentina Gowns, а вже у 1940-х була найпопулярнішим модельєром бродвейських постановок, однією із наймодніших і найдорожчих у США. Вона одягала Одрі Хепберн, Палетт Годар, Клодетт Кальбер і Грету Гарбо. Грета ж завела роман із чоловіком Валентини, хоч і була її близькою подругою і постійною клієнткою.
Сценічне мистецтво теж багате на самородків. Пустих розмов не варта тернополянка Соломія Крушельницька, вона була і є воістину зіркою опери, еталоном в усьому світі. Італійці завжди пам’ятатимуть, як феноменально вона врятувала оперу Пуччіні від провалу та як завершувала кожен виступ українською піснею. Вона не підкорялась правилам, а створювала власні, за що її прозивали то Александром Македонським, то «жінкою-шаляпіним» і навіть Наполеоном. Останні роки свого буремного життя Крушельницька викладала у Львівській консерваторії, а фінальний концерт (який зібралося послухати стільки охочих, що вони просто не вміщалися у залі) вартував їй надзвичайних зусиль. У Соломії був рак горла, вона співала через біль. «Світ упіймав її. Але не втримав…» - говорили про неї.
Тяжка жіноча доля спіткала й акторку Наталію Ужвій. У своєму житті вона пережила домашнє насилля (перший чоловік був для неї справжнім катом, бив, пив і усіляко знущався), втрату молодого сина і спробу самогубства. Тим не менше Наталія Михайлівна знялася у 20 кінофільмах, стала лауреаткою трьох Сталінських премій і першою українською акторкою, фільм за участі якої отримав Оскара.
Зібрати усіх жінок-мисткинь за категорією гендера справді не можливо: кожна є унікальною у тому, що творить і нам залишається лише по клаптиках дозбирувати і без того розкидану уявну картину культурної спадщини України. Проте саме зараз, на зламі змін суспільної свідомості, нашим обов’язком є цікавитися і плекати надбання предків, що виборювали самоідентичність України, той унікальний код нації.
