матеріал підготувала Денисенко Анастасія
Лєв Кошеватський – 21-річний перспективний баскетболіст, який вже третій рік виступає у найвищому дивізіоні чоловічого чемпіонату України з баскетболу. Його талант, наполегливість і працелюбність не залишилися непоміченими – у сезоні 2023/24 він був визнаний найкращим молодим гравцем сезону. Пройшовши шлях від юнацької ліги до Суперліги, Лєв добре знає, як важливо працювати над собою, долати труднощі та не здаватися після невдач. В інтерв’ю для «Gossip» Лєв поділився досвідом, розповів про перші кроки в баскетболі, виклики на професійному рівні та власне бачення майбутнього у спорті!
Лєв, розкажи, як відбулося твоє знайомство з баскетболом?
Все почалося з мого батька, який у молодості грав у баскетбол. Саме він привів мене у 11-12 років на перше тренування. Я пробував себе в різних видах спорту, але баскетбол став першим командним видом, що захопив мене повністю. Уже тоді я міг докидати м'яч до кільця — а це найголовніше! Вважаю, що варто йти в баскетбол, коли фізично можеш досягти кільця (посміхається). Моє дитинство пройшло у школі «Авангард» у Києві. В останній сезон ВЮБЛ наша команда тренувалася разом із клубом «Хижаки», який тоді вирішив грати у Першій лізі. Вони хотіли взяти трьох гравців з нашої команди, але в підсумку запросили тільки мене. Це був мій перший досвід гри з дорослими, хоча раніше я вже брав участь в аматорських матчах. У другому сезоні в Першій лізі я грав у «Хижаках» під керівництвом Ігоря Харченка, який став моїм наставником.
В 2021 році ти перейшов до команди «СумДУ» яка грала у Вищій лізі, розкажи як потрапив у команду та яка роль в команді в тебе була?
Наприкінці сезону Першої ліги я розумів, що настав час рухатися далі. Батько знайшов інформацію про набір у «СумДУ», але я тоді був на зборах збірної U18 3х3, готувався до відбору на Чемпіонат світу. Поки я був зайнятий, батько підтримував зв’язок із тренером Ярославом Ковальовим, який погодився зачекати. Крім того, мені надійшла пропозиція від «Львівської Політехніки», але я вирішив зупинитися на «СумДУ». Після зборів я поїхав на товариський турнір у Луцьк, де тренер дав мені 20-25 хвилин ігрового часу на позиції першого номера. Вже після двох матчів я переїхав до Сум. У команді був лідер Ігор Стародуб, який тривалий час грав першим номером, але поступово я став основним розігруючим.
Для кожного українця 24 лютого стало днем, який змінив їх життя назавжди. Розкажи, як ти переживав початок повномасштабного вторгнення?
Напередодні нам скасували тур. Вранці зателефонував брат і повідомив про початок війни, а згодом подзвонив батько та радив купувати квитки до Києва. Я спробував дістати квитки на автобус, але останній уже поїхав. Вдалося взяти квитки на потяг, але коли ми дісталися вокзалу, оголосили, що його скасовано. В результаті залишилися у Сумах, які опинилися в кільці. Умови були складними, але ми навіть тоді намагалися тренуватися — у спортзалі гуртожитку, з матами на вікнах (посміхається). Через кілька тижнів вдалося виїхати «зеленим коридором». Потім мене запросили до Європи для перегляду перспективних гравців збірної. Я тоді жив у дідуся в Мюнхені, але були пропозиції від Лондона та Італії. Я вирішив обрати Італію, де грав десь два-три місяці. Згодом їздили по збірній U-20. І після цього були спроби доєднатися до команди Баварії, але мене не взяли. Проте дозволити з ними тренуватися!
Після поновлення чемпіонату ти продовжив свою кар’єру вже в Суперлізі, а саме в «Київ-Баскеті». Чому обрав саме цей клуб і як би міг описати свій перший сезон?
Восени мені зателефонували та запропонували доєднатися до «Київ-Баскету», я спочатку переживав. На той момент була ще пропозиція з Італії, але так як вся родина в мене була в Україні, я вирішив повернутися. Стосовно проведеного сезону, вважаю, що я не зміг показати свій максимум. Я непогано провів свої перші ігри, ми перемагали, але тренер чекав від мене іншого, а я не міг йому дати, те, що він хотів. Ще я отримав травму пальця руки, яка довго не загоювалася через постійні тренування і в той момент на мою позицію підписують Даней Кінгсбі і з моїх 35 хвилин я почав отримувати 15.
Другий сезон ти почав в складі «Будівельника», але, на жаль, впродовж сезону команда знялася з чемпіонату і згодом припинила своє існування. Розкажи про цей досвід та як ти його проходив?
Граючи в молодіжній збірній, я отримав запрошення до «Будівельника», якщо дослівно, то запитали: «Чи не хочеш ти приєднатися до будівельної компанії?». Я спочатку задумався, але потім звичайно погодився. Це була моя дитяча мрія. Проте сезон виявився складним, я розумів, що є якісь проблеми, але скидував на те, що зараз війна. В середині чемпіонату після вдалого туру нам повідомили, що клуб припиняє існування. Це стало важким ударом для мене. Тоді я сильно засмутився, бо з дитинства в мене була мрія не потрапити до Суперліги, а потрапити саме до «Будівельника».
Після «Будівельника» ти повернувся до «Київ-Баскету» і провів там дуже хороший сезон в результаті якого отримав нагороду «Найкращий молодий гравець сезону», скажи, що ти відчув коли отримав цю нагороду?
Чесно, було дуже приємно отримати персональну нагороду, але найсильніші емоції я отримав до цього, коли була бронзова серія плей-оф і сам плей-оф. А перед цим, після неповного сезону в «Будівельнику», у мене були ще пропозиції, але мені зателефонував Дмитро Забірченко і сказав: «Льова, ти мені потрібен в Київ-Баскеті». А коли тренер говорить, що я йому потрібен, то я готовий грати!
Цей сезон ти розпочав поза Києвом, а саме в «Черкаських Мавпах». Чому вирішив змінити клуб?
Я чекав пропозиції від «Київ-Баскету», але в останній момент не вдалося домовитися. Я попрохав свого товариша запитати, яка ситуація по команді в Черкасах, бо в більшості команд вже не було місць. Потім зідзвонився з Нагорним і він сказав, що хотів би бачити мене в команді. Я тоді їхав на Чемпіонат світу 3х3 з розумінням, що в мене є команда. В Черкасах мені дають більше відповідальності та самому приймати рішення. У нас доволі молода команда, але в нас є досвідчений гравець – Андрій Агафонов, який постійно вчить нас новому та допомагає. Коли йдемо в напад, то вже маємо фішки, які розуміємо тільки ми, він допоміг мені перестати боятися кидати триочкові кидки!
Лєв, а який матч тобі найбільше запам’ятався за всю кар’єру?
Це був сезон 23-24 в «Київ-Баскеті» - перша гра за бронзу. Я тоді зіграв один із кращих матчів в кар’єрі (посміхається), закинув 30 очок і до мене підходить Нікіта Воєвода і з серйозним поглядом каже мені: «На таблі повинно було бути 45, а не 30, щось ти розслабився». Тоді я зрозумів, що є куди рости далі!
Цікаво, а якщо б не баскетбол, то в якій професії б себе бачив?
Мене цікавили точні науки, напевно, щось пов’язане з фізикою, математикою чи інженерією. Мама казала, що з мене б вийшов хороший хірург, але я себе ним не уявляю.
Чи ставиш ти перед собою цілі?
Я завжди ставлю собі цілі. Я ніколи не потрапляв до молодіжних збірних, а потім мене взяли до U-20. Далі я мріяв потрапити до «Будівельника» і я потрапив. А зараз головна ціль – потрапити до Національної збірної!
З якими труднощами стикаються молоді гравці коли потрапляють у професійний баскетбол?
Коли гравець переходить у дорослий баскетбол, ті, хто звик набирати по 40 очок за гру, часто не можуть адаптуватися. Тут головне – не тільки індивідуальна результативність, а й баскетбольний інтелект. Якщо ти розумієш гру, вмієш пристосуватися до нових вимог, то зможеш впоратися. Важливо не тільки атакувати, а й ефективно захищатися, відкривати нові тактичні схеми. Багато хто звик, що м'яч завжди у них, і вони самі вирішують момент, але в дорослому баскетболі потрібно вчитися грати без м'яча, підходити під командних лідерів. Деяким це дається важко, і через неможливість адаптації вони зрештою залишають спорт.
Чи були в твоїй кар’єрі моменти коли хотілося піти з баскетболу?
Так, були. За свою натуру я часто сумніваюся у тому, що роблю. Пам'ятаю один момент у ВЮБЛ, коли наша команда програла матч із великою різницею. Сезон вже завершився, але тренування тривали. Я не ходив на них цілий тиждень, бо відчував, що це не моє. Після таких невдалих ігор подібні думки з'явилися неодноразово.
Лєв, а як би ти міг описати український баскетбол одним реченням?
Це час молодого покоління, коли кожен молодий гравець отримує шанс.
А рівень українського баскетболу?
Вже не той рівень Суперліги, коли було багато дорослих гравці та по шість легіонерів на команду. Зараз більше молодих гравців, пару дорослих і не у всіх командах є легіонери. Ну і до Національної викликають трьох чоловік з чемпіонату, а всі інші з закордону. Спочатку війни чемпіонат дуже впав, але все ж намагаємося тримати чемпіонат на рівні, всі розуміють, що складно і баскетбол далеко не на першому місці.
Як вважаєш, коли рівень українських чемпіонатів може повернутися до рівня, який був до повномасштабного вторгнення?
Лише після завершення війни. Поки що всі ресурси країни спрямовані на важливіші речі — відбудову, підтримку військових та ветеранів. Спорт — не в пріоритеті.
Чи є в твоєму житті головна підтримка?
Моя найбільша опора — це родина. Батько завжди був поруч і багато для мене зробив. Без їхньої підтримки я не досягнув би того, що я, маю, адже ми — справжня команда. Ще з дитинства мама з вечора готувала сніданок, тато зранку відвозив мене на тренування, а брат допомагав із рефератами для школи. Вони завжди були поруч протягом усього мого шляху. Також важливу роль у моєму житті відіграли тренери — за допомогою них я отримав багато цінних знань і навичок.
Лєв, а чи є в тебе кумири? Поділись!
В європейському баскетболі — Мілош Теодосич. Серед українців — Денис Лукашов. Також варто відмітити моїх тренерів – Ігоря Харченко та Дмитра Забірченко, які багато чого мені дали і я вважаю їх своїми кумирами.
