матеріал підготувала Аліна Авраімова
Кажуть, що «у війни не жіноче обличчя», а військова та правоохоронна справа – це для чоловіків. Станом на червень 2022 року, близько 66 тисяч жінок працювали у підрозділах МВС, 25 тисяч жінок несли службу у лавах Нацполіції, з них 2 тисячі - на керівних посадах. Олександра Гаврилко – начальник відділу комунікації поліції Донецької області, пресофіцер поліції, яка нині більшу частину своєї роботи проводить у гарячих точках Донеччини разом з «Білими янголами». Це спеціальний підрозділ поліції, який займається евакуацією мирних жителів та постачанням гуманітарної допомоги у прифронтові міста і села. Яким був професійний шлях Олександри, як працює поліція в умовах війни та чи існує гендерна нерівність в правоохоронних органах – читайте в інтерв’ю.
Коли ви вирішили працювати в поліції - це була мрія дитинства чи рішення було прийнято вже в дорослому віці? Чому саме правоохоронна діяльність?
В дитинстві у мене була мрія працювати кінологом в поліції, бо батьки у мене ветеринари, і я багато часу проводила з тваринами. Роботу кінолога я розуміла тільки з фільмів, ніхто з сім’ї не мав жодного відношення до правоохоронної діяльності. Це приваблювало мене в ракурсі розслідування злочинів, саме за допомогою кінологічної роботи. Паралельно, я дуже любила малювати й тому вагалась, чи мені йти в художню сферу, чи пов'язати своє життя з поліцією. Все ж вирішила, що це буде поліція, бо не вірила у своє майбутнє в художньому напрямку. Отже, я пройшла всі тести, психологічні опитування, фізичні нормативи й вступила до Харківського національного університету внутрішніх справ. Після цього почався рік казарми. Тоді для мене це було дуже важко, бо закінчила я школу ще в 15 років. Режим, вивчення команд, форма – складні умови для дівчини підліткового віку. Там перевиховують тебе. Було багато в мене внутрішніх протиріч, але зараз я не жалію ні про що. Це зробило мене сильнішою і було потрібно, ніби моє внутрішнє покликання.
Як змінилась ваша робота з повномасштабним вторгненням: чим ви займались до війни і що входить у ваші обов'язки зараз?
Зараз йде 14 рік моєї роботи. Початок мого розвитку був у блоці превенції, відповідала за зв'язки з громадськими формуваннями та ЗМІ. Коли почалась війна у 2014, я працювала інспектором комунікації у Волновасі. Там ми відчули всі, що таке війна, бачили обстріли, відчували їх на собі. У нас був великий район, багато прифронтових населених пунктів. Більшу частину часу працювала вже не тільки як пресофіцер, а й несла службу на блокпостах поблизу Волновахи. Згодом мені запропонували працювати в Маріуполі на посаді начальника відділу комунікації поліції Донецької області, ким я є і нині. Там вже пішло формування мене в ролі керівника і я стала більше розуміти свою роботу. У мене невеликий був відділ, якщо порівнювати з великими управліннями, але це був особовий склад. Функціонал роботи був дуже великий: ми висвітлювали роботу поліції, розслідування злочинів, показували безпекову ситуацію в регіоні. Займались ми й моніторингом ЗМІ в протидії інформаційній війні з боку нашого сусіда, який ніколи не припиняв свої гібридні атаки. Ми працювали не для того, щоб піарити поліцію, а для того, щоб люди нам вірили. Наш відділ хотів, щоб поліція не була закритою структурою. У Маріуполі я вже зрозуміла, що мені потрібно бути не тільки правоохоронцем, тому я вступила до Маріупольського державного університету на факультет журналістики. Я хотіла бути професійною і в цьому напрямку. Закінчила магістратуру, навіть встигла перед війною отримати диплом.
Початок війни, 24 лютого, мене застав там. Було нелегко, приймали рішення згідно з настановами керівництва. Після того як ми вже виїхали з Маріуполя, наша робота дійсно перевернулась. Ситуація була на Донеччині вкрай важка. Не дивлячись на те, що ми знали, як війна почалася в 14 році, ця війна була в десятки разів агресивнішою. Наш напрямок був один з найгарячіших. Саме тоді ми стикнулися з тим, що людям потрібна допомога – гуманітарна, евакуаційна. В принципі, наша робота залишилась такою ж, але з'явились нові функції та ми навчилися працювати в екстремальних умовах. Ми зрозуміли, що маємо бути присутніми в центрі найважчих подій. Треба було показувати, що поліція робить для людей, як ризикує своїм життям. Страшно чи не страшно – не мало значення, ми були потрібні та мали допомагати.
Зараз ваша робота часто відбувається саме у гарячих точках, де ведуться бойові дії. У моменти найбільшої небезпеки, що ви відчуваєте, про що думаєте?
Спочатку було дуже страшно. Найперший виїзд з «Білими янголами» був у кінці березня, ми їхали у Мар'їнку розвозити гуманітарку. Виникла така ситуація: нам потрібно було забрати гуманітарну допомогу на складі в Мар'їнці, але ще з нами було борошно, яке мали везти одному з місцевих фермерів. Він ще продовжував пекти хліб для людей. Перед нами стояв вибір, куди їхати в першу чергу. Рустам Лукомський, головний «Білих янголів», сказав, що спочатку ми завеземо борошно, хоча всі були проти цієї ідеї. Коли ми вивантажували борошно, на телефон надійшло повідомлення, що на складі зараз був страшний обстріл. Ми все покинули та вирушили туди, бо там є поранені літні люди. Стало страшно, коли ми зрозуміли, що там могли бути ми. Ми могли загинути, але нас врятувало рішення їхати в інше місце. Це був не буденний адреналін, він інший. Скажімо, відповідальний. Наші хлопці витягували з-під заваленого будинку бабусю, у якої легені були пробиті. Ми розуміли, що з таким пораненням потрібна тільки екстрена медична допомога. До військової медичної машини ми їхали на покришках, бо колесо було пробито уламками. Мобільна медична швидка забрала бабусю, в лікарні їй надали допомогу. А ми зупинилися на околиці міста й почали міняти колесо, тому що в нас воно повністю спустило. Там теж почався обстріл.
У такі моменти просто бажаєш швидше поїхати звідти, щоб вижити, інших думок нема. Зараз таких ситуацій багато і вони відчуваються по-іншому. Ми дуже відповідально ставимося до наших виїздів. Ми їх плануємо та, звісно, консультуємось з керівництвом, не їдемо, сподіваючись на везіння. Зрозуміло, що це надзвичайна ситуація і полетіти може куди завгодно. Але віримо, що нас охороняють наші янголи охоронці.
Найбільш поширеними гендерними стереотипами про роботу жінок в поліції є: «жінка в погонах – не авторитет», «чоловіки є більш цінними працівниками, ніж жінки», «жінка і зброя є не сумісними», «жінка в діяльності поліції може виконувати тільки окремий вид завдань». Чи стикались ви з такими стереотипами?
Щодо жінки та зброї: є скоріше стереотип, що жінки стріляють і тримають зброю вдаліше, ніж чоловіки. Це я зрозуміла ще з курсантських років. У мене було все добре з вогневою підготовкою, і коли я вже працювала, з командою брали участь в обласних змаганнях зі стрільби. Навіть декілька разів отримували призові місця дівчата.
Я зараз працюю керівником відділу на рівні з іншими чоловіками. Не було ніяких обмежень у моєму просуванні по кар’єрній драбині. Хочу сказати, що все залежить від людини, немає значення, якої статі. Бувають слабкими і чоловіки, і жінки, як морально, так і фізично. Для себе розумію, що так, як я викладаюся на своїй роботі, деякі чоловіки навіть поряд не стоять. Я звикла брати на себе відповідальність за особовий склад, за людей, яких ми рятуємо. Мені в цьому комфортно і мене ніхто не засуджує за це. Бувають жарти невеликі серед колег: «Дівчата, що ви тут робите? Ви повинні вдома дітей виховувати, а не бути тут, на війні». Таке буває, але це все на рівні жартів. А що стосується серйозних рішень зі сторони керівництва, то жодного разу не було зневажливого ставлення. Я рада, що конкретно в мене жодних утисків не було. Хоча я розумію, що в когось можуть бути такі випадки. У нас в підрозділі, поліція Донеччини, багато жінок, зокрема і на керівних посадах. Наш відділ комунікації також випустив сюжет: «Жінки на війні», він про наших співробітниць - https://youtu.be/XF86_2hA6-0. Жінки чергують на блокпостах зараз, охороняють адмінбудівлі на рівні з чоловіками, парамедикині під час обстрілів витягають людей з-під завалів. Дуже часто буває, коли і чоловік, і жінка працюють у поліції. Тоді вже чоловіки скоріше залишаються на війні, а жінки залишаються з дітьми.
Чи є відмінності у роботі в поліції жінки та чоловіка? Які вони?
Ми обираємо свою службу виходячи з власних якостей. Це може бути робота в кримінальному розшуці або в ювенальній превенції, тобто з дітьми; або в кадрах чи в кіберполіції. Можна бути оперативником, дільничним офіцером, можна працювати в пресслужбі або бути психологом в поліції. Є робота з документами, також є аналітичні підрозділи, де аналізують стан злочинності, щоб профілактично потім відпрацьовувати подібне. Це теж дуже важлива робота. Все залежить від професійних якостей роботи, але суттєвих відмінностей в роботі чоловіків і жінок нема.
Як робота в поліції повпливала на вас: ваш характер або світосприйняття?
Відповідальною я була з дитинства і вважаю, що комусь це генетикою передається, а хтось виховує в собі це. Наприклад, я не люблю незавершених справ і такою була завжди. Краще я після важкого дня голодною зроблю усе, що планувала, ніж залишу це на завтра. Навіть на відпочинку я часто картаю себе, що не роблю нічого корисного, і мене знову тягне на роботу. Після університету з’явилась витримка, чіткість, усвідомлення того, що життя повинно бути сплановане. Тому і зараз планую наперед свій день, тиждень, не тільки робоче, а й особисте життя. Привчили ще з казарми, що всюди має бути порядок – вдома, в шафі, на робочому місці, а найважливіше – у голові. Робота навчила мене більше розуміти інших на психологічному рівні, через те, що я багато спілкуюсь з абсолютно різними людьми. Мені не потрібно багато часу для того, щоб зрозуміти, якою є людина та який підхід до неї потрібен. Це допомагає зараз і в евакуаціях, коли треба, щоб людина тобі повірила і виїхала з тобою. Навчилася витримки, коли стикаюсь з агресією від людей у своїй роботі, вмію тримати емоції при собі. І це дуже важливо, бо, якщо ти дієш тільки в рамках чинного законодавства, то потрібно чітко та виважено спілкуватися з людьми. Якщо на початку свого кар’єрного шляху, і на початку повномасштабного вторгнення також, в мені був страх, то зараз є бажання допомогти якомога більшій кількості людей. Зробити свій внесок, щоб війна ця скоріше закінчилися. Це бажання бути корисним замінило страх.
Що допомагає вам відновлювати сили після робочої зміни та не втрачати мотивацію?
Коли працюєш дуже багато, хочеться іноді подивитися світ. Зараз, на війні, мені не до цього, але до війни я дуже любила подорожувати. Коли ти вперше бачиш інші країни, розумієш, скільки всього є нового і невідомого. Такі відчуття потрібні для людей. Коли ти внутрішньо наповнений, тоді все виходить добре, є нові ідеї, ти виконуєш свою роботу з натхненням. А якщо людина сама по собі внутрішньо не наповнена, то натхнення чи креативу для роботи мало. Моя розрада після робочої зміни – це близькі люди. Коли приходиш додому, вони можуть підтримати. Обстріли, немає води, світла, постійно в роз’їздах, проблеми - все це накопичується. Просто потрібна підтримка у важкі часи, і тоді розумієш, що не все так погано. Взагалі, самі по собі події бувають хороші, погані, нейтральні, але я дотримуюсь думки, що найголовніше – як ми ставимось до цих подій.
Мотивацію я ніколи не втрачу, бо я мотивуюсь своїми колегами. Це повага до того, як правильно приймати рішення, як потрібно вести за собою колектив. Це також повага до свого керівника, до своїх колег «Білих янголів», які ризикують життям кожного дня. Як вони це роблять, що говорять – цим я мотивуюсь. Мене мотивують люди, які кажуть: «Я буду це робити навіть волонтером, без зарплатні, навіть якщо я не буду працювати в поліції».
Наостанок я б хотіла сказати: я люблю людей, хоча стикаюсь з різними ситуаціями. І люблю життя, яке воно є. Навіть, коли мені дуже важко і хочеться плакати, я хочу прожити своє життя максимально продуктивно. Щоб у старості я згадувала, скільки корисного зробила і ким я стала.
