матеріал підготувала Лілія Чех
Для багатьох українців обставини, пов'язані з війною, стали можливістю для виходу із зони комфорту. Для когось вимушений від'їзд став новим етапом у житті. Про це історія Олександри. В інтерв'ю для журналу Олександра розповіла, як вимушено покинула рідне місто і заснувала свою справу в б'юті індустрії в Румунії. Професійний підхід і працездатність забезпечили їй перспективи та стабільність.
Олександра, я знаю, що ти з Маріуполя. Розкажи про свою сім'ю, і чим ти займалася вдома до початку війни?
Я з великої родини, нас п'ятеро дітей у батьків. Я заміжня, і в мене два сини. Спочатку я починала працювати в салоні майстром манікюру. Пізніше орендувала кабінет біля Драм театру і працювала як фізична особа підприємець. Тож, мій досвід із найманими працівниками та управління компанією почався вже в Румунії.
Маріуполь один із перших потрапив під окупацію. Розкажи, будь ласка, як для тебе почалася війна? У який момент ти прийняла рішення про евакуацію і як це сталося?
Через два дні після початку повномасштабного вторгнення, наше місто було в кільці. Другого березня в місті зникло світло, вода, газ і зв'язок. Ми не могли ні з ким зв'язатися. Я заряджала телефон від ноутбука, щоб переписати номери телефонів родичів і знайомих на листочок. Магазини та аптеки перестали працювати і почалося мародерство. Мій чоловік перебував територіально не в Україні, це специфіка його роботи. 19 березня моя сестра запропонувала вивести моїх дітей. На цей момент місто вже зносили з лиця землі. Уже "прилітало" по нашій вулиці і по будинках поруч. Для мене місця в машині не було. Багато хто тоді мене засудив, мовляв, як ти могла віддати дітей? Але повірте, коли в твій дім летять бомби, і коли доводиться писати на папірці імена і прізвища дітей, щоб їх упізнали, ти думаєш про одне - нехай врятуються хоча б діти. Це мерзенне відчуття, що ти готуєшся до чогось страшного. Я добу не знала, чи доїхали вони до пункту призначення. Пізніше 20 березня виїжджали ми з моєю сестрою.
Виїхати з окупованого міста мені допомогли люди, які вибралися раніше. Вони поверталися ще не раз і допомагали виїжджати іншим жителям міста. Це тривало поки їхня машина не постраждала на черговому блокпості.
У той період можна було виїхати, уникнувши фільтраційних таборів. Пізніше люди вибиралися з Маріуполя набагато складніше. У Бердянську в мене з'явився інтернет, і я отримала сотні повідомлень від чоловіка, від друзів: "Саша, ти жива?", "Що з вами?", "Саша, ви де?". Нас не було на зв'язку три тижні, і ніхто не знав живі ми чи ні.
Виїжджали з країни через західну Україну. На кілька діб зупинилися в кума в Мукачеві. Але я почувалася не в безпеці. Після пережитого в Маріуполі мені здавалося, що ця війна йде по п'ятах за мною і ось-ось наздожене нас, я просто тікала з України.
Ваш дім цілий у Маріуполі зараз? Чи залишилися там близькі?
Моя мама, старша і середня сестра зараз у Маріуполі, вони не можуть залишити будинок. Люди бояться виїхати і тримаються за своє вціліле житло. Будинок частково постраждав. Коли ти йдеш і зачиняєш свої двері на замок, особливо якщо це приватний будинок, ти маєш розуміти, що ти не повернешся в цей дім, у тому стані, в якому залишив його.
Коли ми вибиралися з міста, то бачили, як люди теж залишали свої будинки, і сусіди одразу ж розкривали будинок і брали речі, техніку, віконні рами. Можливо, ти засуджуєш? Але вони це робили для того, щоб вижила їхня сім'я. У війну в людини проявляються найгірші якості. Окупація міста створила божевільний зліт цін, картопля коштувала 1000 гривень і люди витратили всі свої гроші в перші тижні війни.
Розкажи, чому ви обрали саме Румунію для цього вимушеного переїзду? Чи зустрічав вас хтось у Констанці?
У мене було два варіанти. Польща, бо там живе вже 9 років моя найкраща подруга. І Румунія, бо в Констанці живе товариш і колега по роботі мого чоловіка. Ці люди одразу відгукнулися і запропонували зустріти нас і допомогти.
Я вважаю, що українці, які виїжджають за кордон і отримують хоч якусь допомогу, мають бути вдячні за це. За всю історію сучасних воєн, нікому так не допомагали так, як українцям.
Щодо того, чи зустрічав нас хтось, це про чудових людей, які мене оточують по життю!
Колись давно я познайомилася через Інстаграм із дівчиною, вона блогерка з Одеси. Коли ми були на західній Україні, я побачила по "сторіс", що вона в Румунії і зв'язалася з нею. Вона відразу відгукнулася і дала мені телефони волонтерів-активістів, які зустрічали на кордоні, допомагали добиратися, купували квитки для українців. У підсумку вони допомогли нам приїхати в Констанцу.
Як прийшла ідея будувати бізнес у чужій країні?
Мені завжди хотілося розвиватися в моєму професійному полі. Відкрити студію - як ковток свіжого повітря, дуже відволікають професійні турботи від думок про пережите вдома. Плюс звісно ж, це можливість показати, що українці - нація працьовитих, амбітних і успішних людей.
Я знаю, що багато українців надають б'юті-послуги вдома, не реєструючись як підприємство. Розкажи чому ти вирішила офіційно оформити бізнес?
Не легальний бізнес в Європі загрожує депортацією або тюремним терміном, все досить серйозно, тому думки про нелегальний бізнес ми відразу відкинули.
Я ставлюся до своєї роботи відповідально і проти того, щоб клієнта дратував запах борщу і крики дітей у домашніх умовах. Є й інший бік медалі, мій будинок - моя фортеця, мені не комфортно, коли через нього йде потік людей.
Що являє собою процедура реєстрації підприємства в Європі, в Румунії зокрема? Наскільки процес бюрократичний?
Коли ми відкривали компанію, всі проблеми з оформленням документів були через те, що ми є вихідцями з окупованої території. Донецька, Луганська та Запорізька області не визнані Євросоюзом, як території України. Банки відмовляють у відкритті рахунку таким громадянам України. А це те, з чого необхідно було почати. Але мені завжди в житті щастить із хорошими людьми. Так вийшло і в цій ситуації. Юрист банку пішла нам на зустріч. У підсумку ми змогли відкрити компанію. Весь процес був досить бюрократичний. За законодавством будь-якому підприємцю необхідно було отримати касовий апарат, навчитися з ним працювати і обслуговувати його. Санітарно-епідеміологічні норми, з якими ми зіткнулися, це теж окрема історія. З метою проведення профілактичної дезінфекції та стерилізації повинні застосовуватися сухожарові шафи, що пройшли місцеву державну реєстрацію в установленому порядку. Українська сертифікація мого обладнання не підійшла. Усі матеріали, якими я працюю, я купую в Румунії, оскільки я маю відобразити ці розтрати в податкових звітах. Якщо купувати робочі матеріали в Україні, а там вони значно дешевші, необхідно оплачувати мито.
Тому я не порівнюю і не орієнтуюся на ціни в Україні.
Чи допомагав тобі хтось з організаційними питаннями і чи є у тебе бухгалтер?
У відкритті компанії допомагав кваліфікований юрист. З юристом мені теж дуже пощастило.
Є бухгалтер, найнятий за контрактом. Але систематично потрібне моє залучення щодо бухгалтерії. Необхідно особисто носиться з документами в державні організації.
Моя сестра задіяна в адмініструванні.
Твій салон розташований у центрі Констанци, підкажи будь ласка, чи дорога оренда комерційного приміщення? Чи було приміщення з ремонтом і обладнане під такий вид діяльності?
Через те, що ми українці, багато хто нам відмовляв в оренді приміщення. Як я говорила раніше, мені щастить у житті на хороших людей. Тому приміщення в підсумку зняли вдало і за локацією, і за плануванням, і за ціною. Вартість оренди становить 1200 євро на місяць. Ми самі зробили капітальний ремонт.
Озираючись назад, я розумію, що ми пішли неправильним шляхом, оскільки спочатку знайшли приміщення, оплатили оренду і зробили ремонт під салон, а потім оформляли юридичні документи. Якби ми вчинили навпаки, то податок наприкінці року був би істотно нижчим, за рахунок наших вкладень і розтрат.
На скільки високі податки і загалом твої місячні витрати?
Оподаткування в Румунії значно піднялося з минулого року, у зв'язку з тим, що було ухвалено нове податкове законодавство, податок від доходу піднявся з 3% до 18%. Але все одно ця країна залишається однією з найкомфортніших для бізнесу в Європі.
Розкажи, будь ласка, про твоїх співробітників, ти збирала Український колектив? Які послуги надає твій салон?
Усі майстри з салону українки. Зараз це проблема для мене, тому що багато хто роз'їжджається по світу далі.
Ми надаємо весь спектр нігтьового сервісу. Плюс у салоні, так само приймає бровіст і візажист.
Своїх дівчаток я навчала, щоб працювали всі в одній техніці.
Перукарів у штат не беру, оскільки сама не розбираюся в цьому напрямку.
Хто твої вдячні клієнти?
Мої клієнти не тільки українці. Румунські дівчата, які зараз, так само є моїми клієнтами, раніше обслуговувалися у топових місцевих майстрів і відмовилися від їхніх послуг тому, що ціна за манікюр стала перевищувати 200 лей (45 доларів). Плюс факт щільного запису у місцевих майстрів, привів румунок до мене. І я вважаю, що мені дуже пощастило, що це люди, які цінують якість і рівень сервісу. У Румунії дуже розвинена б'юті сфера. Їм є з чим порівнювати якість послуг. Але ціни на порядок вищі, не в ціновому діапазоні України.
Чи бачиш ти перспективи розвитку в Констанці?
У майбутньому можливо. Але ми ще думаємо, чи залишимося тут. Навіть якщо ми переїдемо в іншу країну Євросоюзу, я зможу працювати і вести бізнес на підставі відкритої компанії в Румунії. Як
я і говорила раніше, умови для бізнесу в Румунії сприятливі, і є можливість відкрити компанію тут, а працювати в будь-якій іншій країні Євросоюзу.
Ти неймовірно працьовита і цілеспрямована людина. Як ти поєднуєш свою діяльність і сімейні цінності?
Я погана мати (сміється). Діти запитують мене: "мамо, а ти знову на роботу?"
Мені дуже допомагає моя сестра. По побуту і з дітьми. Мені шалено допомагає мій чоловік. Усі ж прекрасно розуміють, що жінці в Європі без фінансової підтримки чоловіка і вкладень дуже важко.
В ідеалі я намагаюся мати три вихідних на тиждень, але цього тижня склався лише один вихідний.
Чи сподіваєшся ти повернутися до українського Маріуполя? Чи більше не залишаєш шансу на такий розвиток подій?
Якщо з'являться перспективи, на те, що в нашій країні буде комфортно для наших дітей і чоловіків, а ми, всі жінки, зараз повинні про це думати, то можливо так. Я пам'ятаю те відчуття, коли тобі хотілося жити вдома і нікуди не переїжджати з України. Було розуміння того, що в нашій країні є майбутнє. Розвивалося наше місто і моє середовище і здавалося, що скрізь так. Уся Україна така модна, красива і розвинена. І ми рухалися кудись у Європу, не входячи в Євросоюз, ми створювали своє майбутнє тут і зараз.
Сьогодні я на стадії прийняття, що не повернуся додому.
