Мені часто кажуть: «Ваш телефон рік пролежав у мене в кишені, а я все не наважувалась зателефонувати». Але вже після першої зустрічі людині стає легше і я чую «ну чого я так довго наважувалась»! Ми поговорили з Людмилою Міленіною – АРТ-терапевтом, травматерапевтом, практикуючим психологом, консультантом з кризової психології, МАК-практиком, сексологом. Людмила розповіла про свій шлях в професію, про «самодопомогу» та чим вона небезпечна, про військову психологію та інше.
Людмила, сьогодні ви практикуючий психолог з досвідом, арт-терапевт, травматерапевт, консультант з кризової психології. Скажіть, як ви прийшли в професію?
Ще на початку 2000-х я закінчила навчання за спеціальністю психологія, але як такої роботи не було, ви ж розумієте, час був не той. Люди намагалися вижити, опанувати своє життя, культура ментального здоров’я не була розвинена. Отримавши диплом, за фахом я не працювала. Але вже зараз розумію, що знання, здобуті в університеті, допомагали мені протягом життя. Свою кар’єру я розпочала, як флорист, де завжди була комутація та спілкування, що, знову ж, дало свої плоди. Флористика, квіти, композиція – для мене це було нове. Пропрацювавши багато років з «квітами», пройшов час, змінилася я і після другого декрету на свою «стару» роботу повертатися не хотілось. І всесвіт чує наші бажання (посміхається). Я знайшла нову роботу, яка на певний час стала мені «домом» розвитку. Працювала провідним спеціалістом відділу освіту в Ківерцівській районній державній адміністрації. Робота складна, але важлива для суспільства. Пізніше в громадах поскорочували ставки, мені довелося шукати роботу. Якби на той час я одразу пішла до психолога, я б одразу вирішила всі свої проблеми (посміхається). Але я боєць, почала все сама. Вирішила вчитися на логопеда, типу ця професія мене прогодує. Була в пошуку, скажімо так. І тут приходить пропозиція: робота в школі – шкільним психологом. Але в психології є одне але: тут треба допомагати, а не нашкодити. Я зрозуміла, що моїх знань не вистачає, тому пішла вчитися. Почалося повномасштабне вторгнення, а в мене якраз йшло навчання з психології у Тренінговому центрі Наталі Сабліної. Це і стало переломним моментом, коли я вирішила: все, я точно хочу працювати психологом та допомагати іншим!
Чи проводите ви зараз консультації?
Так, нещодавно я виграла грант і вже зараз займаюсь облаштуванням власного кабінету, де зможу приймати клієнтів. Дуже довго до цього йшла, мабуть, більше по причині того, що не дозволяла собі думати про це. Онлайн теж зручно. Зараз я проводжу консультації онлайн, але виключно по відеозв’язку. Але подавши документи на грант я отримала позитивну відповідь, отже в мене вірять і високо оцінюють (посміхається).
Скажіть, а знання психології та поведінки людей якось допомагають вам у звичайному житті? Як ви реагуєте на, наприклад, хамство чи інші неприємні речі, пов'язані зі спілкуванням у суспільстві чи сім'ї?
Реагую, як жива людина! Звичайно, знання допомагають. Будь-які знання якось змінюють людину. Ну, наприклад, якщо ти автослюсар і знаєш багато про автомобілі, це вплине на твоє сприйняття автомобілів та ставлення до свого. Знання правил дорожнього руху та вивчення знаків перетворює світ, і люди розуміють, що стали помічати дорожні знаки, стали з ними «говорити», хоча раніше взагалі не звертали на них уваги. Але саме знання психології не робить мене якоюсь особливою надлюдиною. Це дає швидше змогу вибирати свою поведінку та реакцію. До терапії людина не може вибирати та діє на автоматі, ну не може інакше. Після терапії з'являється вибір.
А хто такий «хороший психолог»? Зараз вибір великий, дякувати, спеціалістів вистачає. Але все ж, як обрати свого?
Широке питання. Є, напевно, деяка кількість критеріїв, яким загалом повинен задовольняти будь-який хороший психолог. Це високий рівень свідомості, наприклад. Тому вважаю, що хороший психолог повинен мати обов’язково психологічну освіту, дотримуватися професійної етики, не давати оцінок та не критикувати, брати участь в супервізіях та пройти особисту терапію. Знання та навички – це теж важливо, без них нічого не буває. Але, мабуть, якщо є розуміння себе, то людина вже може допомогти іншому усвідомити своє Я.
Ми знаємо, що ви часто проводите консультації військовим в Україні. Чому люди «ламаються» під час бойових дій?
Не «ламаються», а переживають психотравмуючі ситуації. Враховуючи події, що відбуваються, можна сказати: « Що будь-яка реакція військових та і взагалі українців, є нормальною на ненормальну ситуацію». У всіх людей різний поріг переносимості тих чи інших тягарів життя. А життя травматичне, і ще нікому не вдавалося прожити його без психічних травм. Анітрохи не менше «ламаються» і від втрат, і від звичайних труднощів повсякденного життя. А на війні, на відміну від повсякденності, смерть і втрати близьких, товаришів по службі присутні не гіпотетичні, а завжди стоять за спиною. За допомогою звичайно звертаються не всі. Хоча я впевнена, що питання реабілітації та абілітації військових є дуже актуальним сьогодні.
Скажіть, коли самодопомога вже неефективна і настав час звертатися до фахівця?
Психолог необхідний, коли з’являється запит. Можна, звичайно, самостійно розібратися в проблемі, знайти рішення, однак з психологом це можна зробити швидше та ефективніше. А ще важливо – не уникайте сигналів вашого тіла та душі, не маскуйте їх. Емоційний та психологічний стан позначається на відносинах з близькими, зменшується продуктивність на роботі, ви припускаєтеся помилок. Якщо проблеми доходять до явного прояву (наприклад, порушився сон) — зволікати не можна. І я вважаю, що зі спеціалістом краще працювати на постійній основі. Це як зі спортом: ми ж ходимо на фітнес регулярно, а не тільки коли видужаємо. Так само як і кожен психолог має мати свого психолога. Адже ми всі люди і ситуації у всіх трапляються майже однакові. Наприклад, коли я проводжу консультацію і відчуваю, що ситуація мене тригерить – я йду до свого психолога і вирішую проблему. Я вже вище казала, що психолог має допомагати, а не шкодити.
