матеріал підготувала Максимова Єлизавета
Страх їжі, нав’язливі думки, контроль кількості й калорійності продуктів, замкнене коло дієт та зривів – можуть бути ознаками розладів харчової поведінки (РХП). Постійна концентрація на їжі спричиняє тривожність, відчуття апатії та зниження інтересу до життя в цілому.
За американською статистикою кожна п’ята жінка протягом життя стикається з розладами харчової поведінки. В Україні вивчення цієї теми тільки-но набирає обертів, але його прояви відчули на собі багато дівчат різного віку. Вчасно діагностувати та працювати з розладами харчової поведінки допоможуть спеціалісти. Про причини виникнення, етапи формування, міфи й реальність навколо РХП розповіла психолог Ірина Гассо.
З підтримкою до кожної читачки GOSSIP.
Ірино, в останній час тема РХП стала дуже актуальною. Чому ми не чули про нього раніше?
Так, дійсно, про розлади харчової поведінки в нашому суспільстві заговорили відносно нещодавно. Я вважаю, що причина криється в історії – були війни, голодомори. Попередні покоління мали вижити, тому, для наших батьків і бабусь, головним було нагодувати. В Європі та Америці вже багато десятиліть говорили як про культуру харчування, так і про харчові розлади. А в нашій країні люди жили під залізним куполом, тож ці проблеми стали обговорюватись набагато пізніше.
Розкажіть про класифікацію РХП. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються клієнти?
Якщо коротко, то всі ми чули про нервову анорексію та булімію. Існують також компульсивні переїдання – коли стається приступ і людина не може зупинитися їсти. Хотіла б звернути увагу на орторексію. Зараз суспільство настільки зациклене на правильному харчуванні й здоровому способі життя, що це інколи переростає в психічний розлад. Людина починає демонізувати продукти, а в усьому має бути здоровий глузд.
До мене на консультації зазвичай приходять жінки з переїданнями. Ми працюємо й досить результативно. Серед переїдань зустрічаю екстернальний, емоційний, обмежувальний типи. Екстернальний – коли ми ситі, але опинились в компанії, де пропонують поїсти. Не були голодні, та все одно не втримались. Емоційні переїдання – ті моменти, коли заїдаємо емоції, хочемо отримати додаткові ендорфіни найлегшим способом – через їжу. Обмежувальний – коли ми свідомо їмо менше, але потім може статись зрив та переїдання.
Критичні випадки, пов’язані з нервовою анорексією чи булімією в ведення не беру, там дійсно високий відсоток суїциду. Тут я, як психолог, можу працювати лише у зв’язці з психіатром після стабілізації стану пацієнта. Якщо я буду давати такій людині певні практики – вона їх не зробить, бо часто знаходиться в депресії.
Цікаво дізнатись, як саме формується ланцюжок розладу харчової поведінки? Які фактори можуть цьому сприяти?
Скажу так, що немає єдиного ланцюжка РХП. Для кожної людини це буде щось своє – необережно сказані слова в її адресу, складна життєва ситуація. Можливо, одного разу дитині хтось з батьків, а значить, вагома фігура дорослого, вимовив, що вона роз’їлась. Дитина від цього засмутилась і вирішила заспокоїтися з допомогою їжі. Ситуація повторилась кілька разів – ланцюжок РХП запущено. Мозок запам’ятав цей сценарій.
Якщо звернутись до власного досвіду, то я відчула симптоми РХП після народження другої дитини. Тоді набрала значну вагу, яка важко втрачалась. Я ставила собі певні обмеження, наприклад: «З завтрашнього дня перестаю їсти солодке». Пам’ятаю навіть цей діалог в голові: «Якщо з наступного дня дієта – треба наїстись сьогодні». (тепло посміхається)
А ще, знаєте випадки, коли кажуть: «Я прокинулась серед ночі, і, наче в тумані, з’їла пів холодильника», або: «Почала їсти й не могла зупинитися, навіть не пам’ятаю, що саме їла». Так ось, це дійсно відбувається неусвідомлено. Наш мозок має дуже хитрий механізм. Він просто відключає лобні долі, що відповідають за відчуття контролю.
Помічала за собою й інший ланцюжок – коли діти були маленькі я дуже втомлювалась, шукала вільну хвилинку. Помітила, що коли сідаю випити чаю з чимось смачненьким – вони бачать, що мама зайнята й не підходять до мене. Ось і час перепочити. Таким чином я не мала сильних порушень, але переїдання були присутніми. Роль зіграли також недосип і втома. Якщо поспостерігати – в день який ми не виспалися, може бути потяг на солодке чи жирненьке, бо не вистачає енергії.
Правда чи міф, що РХП передається генетично?
Це не є міфом, дійсно дослідження Синтії Б’юлік підтвердили, що нервова анорексія і нервова булімія у 40-60% передаються генетично. Також варто враховувати біологічні, соціальні, сімейні й психологічні фактори. Серед соціальних назву булінг у школі, культ стрункості та краси. До сімейних можемо віднести РХП у близьких, певні традиції в споживанні шкідливої їжі. Впливатиме наявність у родичів хімічної залежності, тривожних розладів, депресії. І ще, хочу додати, наскільки важливо отримати в дитинстві материнське тепло, відчути зв’язок з батьками. У дитини має сформуватися фігура вагомого дорослого, що її підтримує. Така прив'язаність в подальшому житті буде мати вплив на людину в психологічному аспекті.
В інформаційному просторі зараз дуже багато теми їжі. Відео «Що я їм за день?», прямі ефіри та дописи, марафони. Перегляд подібного контенту може нашкодити нашому психологічному стану? І чи варто себе обмежувати в споживанні подібної інформації?
Людям з чутливою психікою, тривожністю, наявністю харчових розладів такий контент споживати шкідливо. Вони одразу думають, що якісь не такі й взагалі харчуються неправильно. Краще відписатися від подібних каналів й «фітоняшок». Бо потім весь світ починає крутитися навколо тарілки. Якщо людина постійно думає про їжу, підмічає, що п’ють чи їдять оточуючі, в якій кількості, хоче з’їсти менше – це вже прояви РХП.
Існує міф, що на розлади харчової поведінки страждає переважно молодь? Чи це так?
Я б сказала, що підлітки дуже вразлива категорія, вони легше можуть отримати той тригер, що провокує розлади. Але хворіє не тільки молодь. Раніше, теж думала, що причини криються саме в періоді дитинства-юності, та коли стала вивчати цю тему глибше, зрозуміла, що людина може захворіти в будь-який час, у будь-якому віці, незалежно від складу тіла, раси чи інших факторів.
На мою думку, поширенню харчових розладів, неабияк, сприяв ідеал стрункості – коли активно почав розвиватись модельний бізнес, заняття спортом стали не частиною здорового способу життя, а певним культом. Й до сьогодні модно віддавати дівчат на гуртки балету, гімнастики, танців. Всі ми знаємо, що там до зовнішнього вигляду ставляться дуже суворі вимоги. Я деякий час працювала в модельному агентстві – викладала, як дієтолог, правильне харчування. І скажу, що в багатьох дівчат було РХП, хоча вони цього не визнавали.
Узагальню: молодь демонструє переважно анорексичні прояви, бо більше обмежує себе в харчуванні. Трохи старші жінки частіше страждають переїданнями, коли заїдають емоції, проблеми. Їх мозок вже вивчив схему, що їжа доступна й вона заспокоїть. Але все дуже індивідуально.
Ірино, як зрозуміти, що ти, або твоя близька людина має РХП? Можливо існують певні діагностичні тести чи переліки запитань?
Нав’язливі думки, планування прийомів їжі не з ракурсу збалансованості, а по калорійності, постійні підрахунки – це сигнали РХП. Звичайно, ми повинні знати правило тарілки. Але все одно, кожного дня почуваємось по-різному, маємо різну активність. Сьогодні я вдома, а завтра весь день бігаю у справах. Зрозуміло, що і поживність, і, можливо, кількість прийомів їжі повинна бути різною.
Важливо їсти по голоду. Тут існує чудовий інструмент – шкала голоду й ситості. Вона має позначки від 1 до 10 і з її допомогою можемо відстежувати, до якої позначки нам комфортно спуститися аби поїсти. Декому хочеться бути сильно голодним, щоб шлунок був пустий – це 3-2 по шкалі. Хтось любить їсти не сильно поживно, а підтримувати сталу позначку в 6-5. Я, наприклад, роблю собі такі прийоми їжі, щоб наступні кілька годин взагалі не думати про неї. Головне – відчувати задоволення від процесу споживання різних смаків і текстур.
Також ви запитали про діагностичні тести – вони є, допомагають розпізнати наявність РХП та його тип. Можу рекомендувати: Голландський опитувальник харчової поведінки, Шкалу оцінки харчової поведінки, Торонтську шкалу алекситимії, Шкалу депресії Бека. Їх існує більше і всі знаходяться у вільному доступі. Інтерпретувати результати краще психологу, та, принаймні, ви зрозумієте чи потрібно звернутись до спеціаліста.
Розкажіть які методи лікування РХП використовують сьогодні психологи?
Найчастіше це когнітивно-поведінкова терапія. Щоб отримати щось нове – треба поводитись по-новому. Психологами даються методики як реагувати інакше в тих чи інших обставинах. Ось стається стрес – начальник накричав, ти знаєш, що зараз підеш їсти, аби заспокоїтись. А є певні практики усвідомленості, які можна використати. Після їх виконання, як правило, вже не хочеться заїсти емоції.
Такі вправи дуже різноманітні: для усунення переїдань, нав’язливих думок, тривоги тощо. Є також методика Body Scan – сканування тіла. Бо головою ми всі все розуміємо, але мозок окремо – тіло окремо. Важливо це об’єднати. Ми можемо своїм «кмітливим умом» повигадувати якісь дієти, обмеження, але в нас є більш давній – рептильний мозок, який все одно переможе. Для нього в пріоритеті бути нагодованим, в безпеці, вижити й мати потомство.
Ще одним інструментом є NFT-терапія, або терапія сфокусована на співчутті. Вона добре працює в людей з заниженою самооцінкою. Також користуємось терапією прийняття себе. Важко взяти й полюбити себе одразу, але почати хоча б спокійно, без осуду ставитися до свого тіла – можливо. Я зустрічала жінок, які не можуть дивитися на себе в дзеркало, не кажучи вже оголеними. Прийняття відбувається не за день чи за тиждень – це шлях. Спочатку просто стояти біля дзеркала, роздивляючись себе без осуду. Робити фото з різних ракурсів, без макіяжу і бачити себе справжньою. Дуже важливо знайти власні цінності, усвідомити як ви хочете прожити це життя. Бо якщо схуднути – це бажання чоловіка чи рекомендація подруги – нічого не вийде.
Правда чи міф, що РХП не лікується, а лише переходить в стан ремісії?
Так, це правда. Але ми можемо бути в стійкій ремісії все життя. І певні спеціалісти на цьому «піаряться» – обіцяють, що клієнти в них вилікуються раз і назавжди. Якщо повернутись до реальності, ми не знаємо що буде завтра. Може з’явиться якийсь тригер і спровокує РХП. Ми ж не застраховані що не простигнемо і невдовзі не отримаємо нежить.
Зараз, під час війни, ми живемо в постійному стресі. Часто його хочеться «заїсти» або навпаки зникає апетит. Симптоми РХП загострюються. Як можна собі допомогти в цій ситуації?
При стресових станах варто намагатися повернутись до звичайного образу життя й харчування. Можливо, спочатку, просити допомоги у близьких, а потім вже звернутися до спеціалістів. Якщо навчатися емоційної регуляції буде набагато легше. Але коли людина зовсім не їсть, можливо через сильний стрес – важливо, щоб біля неї були рідні, які прямо погодинно годуватимуть. Це може бути щось легке. Розумієте, якщо ми не будемо їсти –ми помремо, і, коли хтось промовляє фразу «залежність від їжі», мене починає трохи трусити, бо всі ми залежні від їжі. Їжа нам забезпечує життя.
Ірино, що ви б могли порадити жінкам, які стикалися з проявами РХП?
Перша порада – здати хоча б стандартні аналізи. Моя зустріч з клієнтом починається з запитання: «Коли ви в останній раз перевіряли показники крові, вітамінів та мікроелементів?» Часто виявляється, що це було досить давно. Регулярний check-up дуже важливий. Буває, ми переїдаємо солодким, банально, через дефіцити.
Друга порада – пам’ятати, що жінки – ми у себе одні. Тільки коли з нами все добре – ми можемо ділитися своєю енергією з близькими. Дуже важливо відпочивати, спати, всі це знають, але багато хто не слідкує.
Раджу знайти своє фізичне навантаження, те, яке подобається. Я, наприклад, обрала плавання, зумбу ще дуже люблю. Якщо не знаєте – треба згадувати, що цікавило в дитинстві й 100% щось спаде на думку.
І найважливіша моя порада – будуйте цікаве життя! В людини, яка живе своїм власним життям, де кожен день насичений подіями не виникне РХП. Коли ми не задоволені життям – завжди будемо шукати швидкі емоції, а в результаті отримаємо проблеми з харчуванням. Дуже важливо знайти заради чого ти живеш і тоді їжа точно не буде найголовнішою цінністю. Коли займаєшся улюбленою справою, думаєш: «Як цікаво, як мені подобається це робити… Ого, вже так багато часу пройшло! Треба поїсти!»
