Як не нашкодити, зберегти відносини та пояснити дитині: військова психологиня Вікторія Кравченко ділиться порадами
матеріал підготувала Вікторія Росінська
Невидимим, але не менш небезпечним пораненням під час війни є посттравматичний стресовий розлад, який став одним із чинників, що впливає на життя, роботу, сім'ю та інші сфери діяльності людини. Вікторія Кравченко, або ж позивний “Лисиця” або “Перемога” - жінка-офіцер Збройних сил України й військова психологиня, яка перебуває в армії вже понад 15 років. Детальніше про свій вибір професії та поради для сімей військовослужбовців читайте в інтерв'ю з пані Вікторією.
Чому саме військова психологія, адже це одна з найтяжчих підрозділів для самого фахівця?
На момент, коли я обирала напрямок діяльності, з яким хотіла повʼязати своє життя, був 2008 рік і тоді я й подумати не могла, що колись нам доведеться жити в умовах війни. Тоді мені було 16 років і я не могла навіть повністю усвідомити всю серйозність та відповідальність моєї майбутньої професії. Звісно, тоді навіть не було уявлення про те, скільки випробувань доведеться пройти.
Проте, я жодним чином ні про що не шкодую. З дитинства я любила допомагати людям і завжди вбачала в цьому якусь свою особливу місію. А саме військовий напрямок я обрала тому що зростала в сімʼї військовослужбовця. У мене було бажання, щоб мій батько пишався мною. І я завжди вірила, що й дідусь пишається моїм вибором (він загинув при виконанні службових обовʼязків).
Також на моє рішення повпливала моя цікавість та потяг до всього нестандартного, цікавого, складного. Я завжди любила перевіряти себе на витривалість, доказувати собі (і, будемо чесними, не тільки собі), що я все зможу.
Незважаючи на те, що більшість моїх на той час друзів не розуміли мого вибору і навіть були спроби цей мій вибір висміяти, я була впевнена в тому, що психологія-це професія майбутнього.
Що на вашу думку відрізняє військового психолога від цивільного та які головні аспекти виділяєте в своїй професії?
Якщо «в двох» простих словах: цивільний психолог – це людина, до якої клієнт приходить за власним бажанням та з певними власними запитами в той час, як військовий психолог закріплюється за певним підрозділом і в його обовʼязки входить дуже широкий спектр задач – від моменту відбору людини на військову службу (профвідбір) до моменту реабілітації й психологічного відновлення військовослужбовця після участі в бойових діях. Важливою ланкою є психоедукація, тобто заняття з особовим складом для набуття і вдосконалення навичок щодо надання першої психологічної допомоги як собі, так і бойовим товаришам. Адже психолог не завжди знаходиться разом зі своїм підрозділом в гарячих точках. Також зона відповідальності у цивільного та військового психолога - дещо різна. Ще варто додати, що у багатьох є хибна думка, що військовослужбовці зі своїми запитами (особливо якщо ці запити повʼязані з їх професійною діяльністю) мають звертатися саме до військового психолога.
Насправді при роботі зі спеціалістом найважливішим є саме його компетентність. І чи це військовий психолог, чи цивільний - це не має значення. Звісно, за виключенням випадків, якщо для клієнта принципово важливо, щоб специфіку його діяльності розуміли не лише в теорії. Але й тут важливо розуміти, що не кожен військовий психолог має досвід участі в бойових діях.
Багато чоловіків, які повернулися з бойових дій навідріз відмовляються проходити реабілітацію у психолога, мовляв, що з ним все добре. Однак, які слова підібрати їхнім рідним?
Вмовляти або змушувати людину звернутися до спеціаліста - це, як мінімум, не етичний «прояв турботи». Для дійсно ефективного результату людина, якій необхідна допомога психолога, має бути зацікавленою в роботі зі спеціалістом. А натиск зі сторони може мати зворотній ефект. Якщо близька людина розуміє, що без руки спеціаліста не обійтись, бажано якомога мʼякше подати ідею звернутися до психолога/психотерапевта/психіатра, аби спеціаліст допоміг полегшити напружений стан. Я рекомендую кожному мати контакти компетентних спеціалістів (психологів, психотерапевтів, психіатрів), якими можна поділитися з тими, кому ці контакти можуть стати у нагоді.
Як правильно вибудувати спілкування з близькою людиною, яка несе військову службу, щоб це стало підтримкою для обох?
Тут немає якогось стандартного «рецепту», адже всі ми різні, зі своїми «особливостями», цінностями, світосприйняттям й так далі.
Однак варто розуміти, що найпотужніша підтримка і в певній мірі навіть допомога - це прийняття людини зі всіма її реакціями, емоціями, викликаними тою чи іншою подією і ситуацією. Для кожного з нас надважливо знати, що у нас є люди, які підтримають в будь-якій ситуації. Ну і, звісно, дуже важливою є повага до всіх проявів відчуттів, емоцій, і дій. Також ми маємо бути готові й до можливих агресивних проявів, «неекологічних» і небезпечних для оточуючих. В таких випадках я би рекомендувала уникати будь-яких провокацій і, за потреби, не соромитись звертатися за допомогою.
Важливо усвідомлювати, що люди, які не мали в своєму житті, наприклад, бойового або іншого травматичного досвіду, ніколи не зрозуміють в повній мірі тих, хто цілодобово знаходиться між життям та смертю. Як правило, ми намагаємось зрозуміти один одного через призму власного досвіду і переживань. Але чи можна відчути чужий біль з тією самою інтенсивністю, з якою відчуває та людина? Ні, це нереально. Не засуджувати інших за їх емоції, відчуття, стани та, можливо, неконтрольовані дії - це насправді є потужною підтримкою.
Війна змінила всіх докорінно, ніхто не стане таким, яким був до 24 лютого. Це стосується цивільного населення, що вже не скажеш про людей, які дивляться війні прямо у вічі війні. На жаль, багато дружин військовослужбовців стикаються з такими проблемами як різкість, закритість та холодне ставлення чоловіка, який повернувся з фронту. Отже, як правильно поводитись жінкам у цій ситуації, та що б ви могли порадити?
Перше, що я би порекомендувала дружинам/дівчатам, які чекають своїх коханих з фронту - це долучатися в групи підтримки «тих, хто чекає». Такі групи є у Veteran Hub і вони насправді мають комплексний позитивний ефект. Там можна поділитися тим, що турбує, отримати таку важливу підтримку в момент, коли це необхідно, зі сторони побачити/почути/почитати про ситуації, які бувають у інших і вибудувати свої плани дій на випадок виникнення схожих ситуацій і т.д. Це насправді дуже потужне комьюніті, яке допомагає пережити важкий період. Тепер ближче до суті самого питання. Так, дуже часто може здаватись, що людина, яка повернулася з фронту - це вже зовсім інша людина. І цьому є логічне пояснення. Варто бути готовими, що доведеться вчитися пізнавати один одного заново. Памʼятайте, що за час розлуки змінився не лише ваш партнер, а й ви самі.
Найдієвіший метод та спосіб вирішення непорозумінь - це відверта розмова. Без звинувачень, без засуджень, з розумінням (наскільки це можливо), з теплом та любовʼю. Не приховувати своїх почуттів, своїх думок і не соромитись говорити про це відверто. Також я би рекомендувала відвідувати сімейного психотерапевта (але тільки за умови, якщо і ваш партнер має бажання).Для загального розуміння я би рекомендувала ознайомлюватися з особливостями посттравматичного стресового розладу та іншими можливими наслідками травматичного досвіду. Можу порадити книгу Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання.» Також слід памʼятати про період адаптації. Не поспішайте шукати проблеми там, де їх може не бути.
Як підготувати дитину до можливих змін когось із батьків після ротації?
Спершу батьки мають визначити «стадію усвідомлення» своєю дитиною подій, що відбуваються і від цього відштовхуватись.Терапевтичні казки, які можна вигадувати самостійно, вкладаючи в них актуальний сенс через якусь конкретну ситуацію,- доволі дієвий метод для пояснення дітям непростих тем в зрозумілому для них форматі. Коли батьки повертаються з війни і вони дещо інакше поводять себе (і це прямо впливає на їх спілкування із дітьми), важливо розмовляти з дітьми і пояснювати, що вони не винні в змінах поведінки батьків. Про це дійсно важливо говорити. Але без гіперболізації та надмірного акцентування уваги на тих чи інших змінах без нагальної необхідності.
Я можу порекомендувати посібник “Батьки повертаються з війни” 2020 року від авторів Тетяни Устінової, Юлії Донець та Анастасії Глазкової, в якому зібрані техніки та завдання, які зможуть допомогти подолати переживання дитини.
У чому варто бути обережним під час спілкування з військовослужбовцями?
Перше - не варто акцентувати увагу на тому, що з військовослужбовцями потрібно спілкуватися якось по-особливому: це такі самі люди, як і цивільні. Єдине, на що я би звернула увагу - це табуйовані теми, які можуть викликати ретравматизацію.Запитання на кшталт “Чи ти вбивав?”, “А страшно тобі було?”, «А розкажи що ти там цікавого бачив?» і так далі. Кожен має свій травматичний досвід, свої больові точки. І краще не ворушити цю біль, адже реакція може бути непередбачуваною. Тобто, спілкуйтесь як зазвичай, але уникайте тем, які можуть «повернути» військового в ті події, які він переживав на фронті. Не бійтесь почати розмову з військовим, не соромтесь дякувати нашим Героям, не припиняйте підтримувати їх усіма можливими способами. Адже ми й досі є саме завдяки їм.
