матеріал підгоутвала Анна Філанюк
Одеситка, двигун двох проєктів та керуюча партнерка юридичної компанії Інга Кординовська у цьому інтерв’ю розповіла нам про ідею створення гуманітарного центру та проєкту для дітей Sandbox Kids. Адвокатка поділилася методами роботи свого проєкту для дітей, найпоширенішими запитами клієнтів з юридичних питань та секретом мотивації для успішної праці й впевненого утримання волонтерського фронту.
Історія створення гуманітарного волонтерського центру
Ідея була дуже проста — на другий день після початку вторгнення я вже працювала в контрольному пункті збору військовозобов’язаних. Там за лічені години відбувався просто треш, тому що люди наносили різноманітну допомогу, яку просто складали під воротами. Це взагалі мала бути секретна військова зона, але про неї дізналися за лічені години, мені здається. І буквально через деякий час це вже був колапс, тому що воєнна техніка не могла виїхати з воріт — все було завалено гуманітарною допомогою, яку приносили звичайні люди. Вони надавали їжу, засоби гігієни та ліки. І зрозуміло, що військовим у той момент було не до цього, адже всі були на стресі, в серйозній загрозі окупації й необхідно було негайно діяти. Була підготовка до воєнних дій, і водночас люди намагалися проявити свою турботу — приносили ось цю гуманітарну допомогу. Я тоді працювала на кухні, і стало зрозуміло, що це все потребує менеджменту, бо інакше буде просто катастрофа. Я поговорила з керівником і ми домовилися, що я відкрию центр і перенаправлю на себе усі потоки гуманітарної допомоги. Тобто вони будуть займатися військовою справою, а ми — гуманітарною допомогою: все це розсортуємо, зберемо, зробимо, розкладемо. А військові просто будуть дзвонити нам в центр, щоб отримати саме те, що їм наразі треба, а не все підряд. Так і народилася ця ідея: на другий день, ввечері, коли я вже приїхала додому з кухні, то почала шукати приміщення та написала своїм кільком подругам. Зверталася до тих, хто підтримав ідею створення окремого волонтерського центру, щоб туди зібрати хаб всієї гуманітарної допомоги від людей. І щоб населення знало, що туди можна принести, а ми все розсортуємо і будемо задовольняти запити військових, звичайних громадян або тих, хто цього потребує. Власне, так воно і вийшло, тому що 28 лютого ми вже відкрились. Ми знайшли приміщення, але зараз це виглядає як, чесно кажучи, абсолютний сюрреалізм. Тому що мені вдалось за два дні знайти величезне приміщення у центрі міста — більш як 650 м2, і мені одразу повірив власник. Це був Міський Ринок Їжі. Ми туди зайшли, все організували і наразі це здається якоюсь неможливою задачею, бо як за два дні можна організувати величезний склад, сортувальний та логістичний центр? Але це було зроблено завдяки об’єднанню зусиль моїх знайомих та друзів. Таким чином і реалізувалася ця ідея. І все це для того, щоб допомогти військовим займатись саме тим, чим вони мають займатися, і щоб не брали на себе ті ролі, які не повинні брати. Ми взяли на себе цю історію, відменеджерили увесь процес з гуманітарною допомогою і потім надавали за конкретними запитами військових саме те, чого вони потребували. Тому що в перші дні це в основному були саме їхні потреби, бо від цього залежало взагалі те, чи будемо ми в окупації в Одесі, чи ні. Також до Миколаєва відправлялося дуже багато допомоги, аби стримати наступ ворога.
Виклики на початковому етапі
Основним викликом стало те, що було дуже обмаль часу, за який потрібно зробити колосальну роботу. Я, наприклад, зараз собі важко уявляю те, як за два дні може вистачити людського ресурсу та сил для організації величезного гуманітарного хабу. Але це було зроблено, і це був дійсно великий виклик. Також додаємо ті умови, в яких ніхто взагалі не знав, що буде далі. Тобто ти завжди жив із загрозою окупації та постійними вибухами над головою. І це було жахливим моральним стресом. А також персонально в мене ніколи не було досвіду, бо я взагалі юристка та керуюча партнерка юридичної компанії, тому раніше не працювала в логістиці, сортувальних центрах. В мене не було потрібних навичок, але за допомогою об’єднання друзів, знайомих та класних менеджерів, ми це все організували.
Основні напрямки роботи центру
Перші три тижні війни ключовим було допомогти військовим: ми їх годували, надавали засоби гігієни, речі, ліки та все решта. Тобто все те, у що в перші дні війни держава не встигла активно включитися, тому що наступ був несподіваним для всіх нас. А вже пізніше, коли за три тижні стало зрозуміло, що план росії щодо захоплення України за три дні реалізувати неможливо, то відповідно ми переключились на допомогу цивільним. В місті були зачинені майже усі аптеки, магазини, бо люди все покидали та виїхали терміново з міста. І коли не було можливості придбати харчові продукти та ліки, наприклад, для хронічних захворювань чи гормональні препарати, то до нас приходило дуже багато літніх людей, які залишились самі. Тобто десь на четвертий тиждень воєнного стану ми переорієнтувались на допомогу цивільним, хоча все одно запити від військових в гуманітарних товарах продовжували надходити.
Основні потреби людей
Не можу наразі оцінити, тому що з гуманітарним напрямком роботи ми закінчили ще в листопаді 2022 року. Це було моє персональне менеджерське рішення як голови гуманітарного волонтерського центру. Ми припинили надавати допомогу, бо кількість людей, яка дійсно її потребує, різко зменшилась. Економіка стала потроху повертатися до життя і місто також, тому почалося дуже багато зловживань. Коли люди ходили просто від центру до центру із підробленими документами чи брехали, аби тільки отримати гуманітарну допомогу. Також в місті функціонувало багато організацій, які надавали поміч, тому ми спочатку перенаправили потік своєї роботи на регіони — особливо деокуповані, а потім взагалі припинили цю діяльність. І що саме ключове — я персонально також не вважаю постійне надання гуманітарної допомоги якоюсь панацеєю. Це тимчасовий захід. Я завжди приводжу у приклад для всіх інтерв’ю, що це як потрапляння людини в реанімацію. Тобто якийсь час вона там перебуває, але немає мотиву у лікарів, аби людина завжди знаходилася у палаті. Їхня мета — аби пацієнт скоріше одужав та повернувся до нормального життя. Так само з гуманітарною допомогою — вона надається у той момент, коли дійсно критична ситуація, але її ціль не може мати постійний попит. Бо з часом повинні застосувати інші заходи, щоб людина змогла повернутися до свого життя чи знайти роботу. В довгостроковій перспективі надання гуманітарної допомоги регіонам, які не є деокупованими, для мене є паразитарною програмою. Тому ми й закрили цей напрямок, але натомість відкрили інший проєкт — Sandbox Kids.
Співпраця з іншими організаціями
На початку війни ми співпрацювали з іншими організаціями обов’язково, бо самостійно ми б ніколи в життя не змогли зробити за кілька днів такий величезний масштаб роботи. Це були більше не громадські організації чи благодійні фонди, а бізнес, який скооперувався та надав шалену фінансову, матеріальну та будь-яку іншу допомогу. Також надалі для роботи з регіонами ми співпрацювали з багатьма організаціями. Наприклад, Team4UA — вони були нашими донорами та великими постачальниками гуманітарної допомоги. Також ми сортували та розвозили допомогу разом із благодійним фондом «Добрий Самарянин», тому що в них була велика кількість напрацьованих контактів в регіонах. Ми кооперувалися зі Службою соціального захисту Одеської міської ради та з різними дотичними організаціями. Їх насправді було дуже багато, тому що за жодних умов самостійно працювати з таким масштабом було просто неможливо.
Заснування Sandbox Kids
Ми почали роботу над цим проєктом ще в травні 2022 року, тому що я помітила запит матерів на те, що окрім гуманітарної допомоги їм немає куди дівати дітей. Це була велика проблема для жінок, в яких чоловіки пішли на фронт і вони опинилися самостійно 24/7 з дитиною. А особливо якщо це ще й переселенки, що втратили друзів чи батьків, які могли б їм допомагати. В результаті постала важлива задача, бо садочки тоді були зачинені, а наймати няню дорого. Для реалізації ідеї треба було знайти безпечний простір, який відповідатиме критеріям для перебування дітей і водночас усім тим вимогам, які створила війна. Ми довго шукали таке приміщення, а потім тривалий час робили ремонт під час блекаутів. Тому фактично відкрити центр нам вдалося 28 січня 2023 року. Мене спонукало створити цей проєкт бажання допомогти матусям впоратися із цим шаленим тиском війни, тому що на жіночі плечі ліг неймовірний тягар: дбати про дітей, заробляти кошти на сім’ю та самостійно справлятися з усією роботою під час відсутності чоловіка.
Освітні програми та методи роботи у межах проєкту
В першу чергу ми робимо акцент на позашкільній освіті. Наш проєкт ні в якому разі не замінює школу, але ми хочемо дати дітям якісне дозвілля. Бо ситуація з цим дуже катастрофічна, принаймні в Одесі. Наразі все покращилось. Але в січні, коли були блекаути, знайти місце для дитини, де вона може з користю провести час без гаджетів — з активністю, розумовою діяльністю, роботою руками — було дуже непросто. Власне, ми й створили центр, де дитина може віднайти свої таланти у п’ятнадцятьох видах гуртків за напрямками творчість, фізичний та науковий розвиток. Наприклад, це робототехніка, англійська мова, логіка, фінансова грамотність. Відповідно, діти могли спробувати себе у різних сферах та залишитись там, де їм найбільше сподобалось і де вони зможуть розвинути свої скіли. Методи розвитку дітей — це, звісно, інноваційні програми. Це коли ми беремо те, що популярно серед них. Наприклад, ми маємо авторський проєкт — Tik Tok Dance. Бо діти все одно сидять і будуть сидіти в цій соціальній мережі, тому це можна перетворити на користь. Ми беремо ролики, які вони люблять дивитися, та вчимо їх рухам танцю для відео, а потім вони вже самостійно починають вигадувати тренди. Але це все базується на тому, аби увесь час вони танцювали та рухалися з педагогом. Це надає їм певну фізичну активність, роботу пам’яті та покращення запам’ятовування. Водночас діти не сприймають це як щось неприємне, бо воно пов’язане з Tik Tok. Стосовно емоційного інтелекту: ми почали помічати, що деякі діти, які до нас приходять, пережили неймовірно сильні емоції стресу внаслідок війни. Психологи, які з нами працювали, казали нам про неможливість дітей впоратися із такою кількістю емоцій, яка з ними відбувається, і в них можуть бути дивні реакції. Хтось з дітей б’є чи кусає сам себе або робить це з іншими, а когось ніби паралізує. Тому ми запустили курс емоційного інтелекту, де через літературу, вивчення казок чи перегляд мультфільму, діти з психологом вчаться екологічно проживати ті почуття, які вони відчувають зараз. Це допомагає навчитися пояснювати: що з ними відбувається, розібратись з цим та донести іншим дітям у групі, що ти зараз гніваєшся чи сумний. Також маємо авторські методики щодо логіки, фінансової грамотності для дітей, фізичної активності — це різноманітні поєднання досвіду наших педагогів з останніми інноваційними напрацюваннями. Покоління дітей, яким зараз від п’яти до дванадцяти років — це наша цільова аудиторія, і вона значно відрізняється від покоління, яке було при моєму дитинстві чи дитинстві педагогів. Тому обов’язково треба враховувати те, як вони сприймають інформацію та що їм цікаво. Та через призму їхніх інтересів подавати якісь освітні програми.
Співдія з батьками та найкращий догляд за дітьми
Ми завжди проводимо опитування до відвідування центру, де дізнаємося, що батькам хочеться. Бо для когось важливо, аби дитина просто провела час не в планшеті, а хтось хоче, щоб вона навчилася танцювати бальні танці чи розумілася у робототехніці. Також більшість батьків прагнуть, щоб у дитини була соціалізація, тому що зараз навчання проходить переважно в онлайн-форматі. За нашими дослідженнями, в одеських школах офлайн-заняття відбуваються три, п’ять та іноді вісім разів на місяць, що є дуже мало для дітей. Вони хочуть спілкуватися і це дуже помітно навіть у нашому центрі, коли діти не можуть дочекатися перерви, щоб погратися один з одним. Тому залежно від того, що кажуть батьки, ми намагаємось порекомендувати якусь програму — як краще відвідувати, як часто і врахувати їхні побажання. Ну і після проведення певних занять ми запитуємо про те, що сподобалось, а що ні. Також самостійно аналізуємо це: на уроках присутні адміністратори, я також часто приходжу, спостерігаю за дітьми. І вже потім ми спілкуємося із педагогом, аби щось скорегувати. Деякі від нас йшли, тому що казали, що їм або складно викладати українську мову на постійній основі через відсутність досвіду спілкування, або вони більш звикли до шкільної програми. Тому бували різні моменти, але ми завжди аналізуємо фідбек і по дітях дуже помітно, чи щасливі вони. І це ключове, від чого ми відштовхуємось.
Організація роботи у волонтерському центрі та керування юридичною компанією
Я танцюю та займаюся йогою — це, власне, і є мій секрет. Для того, щоб віддавати так багато ресурсу, його також десь треба брати. Для мене спорт, але не будь-який, а саме той вид, що подобається мені — бальні танці і йога — це те, що дає велику кількість ресурсу, енергії та сил. Мені це дуже допомагає справлятися зі стресом та підтримувати гарний настрій. Я справді вважаю, що танцювати — це таке класне поєднання можливості слухати музику та водночас взаємодіяти зі своїм тілом, проживати через нього певні емоції, давати собі волю та налаштовуватися на позитив. Танець — це красиво, і це дійсно допомагає мені згенерувати та віддавати так багато ресурсу. Дуже часто великою проблемою менеджерів є те, що вони ніколи не думають про черпання енергії. Вони її віддають у дуже великій кількості. Так само і я: керую і юридичною компанією, де я єдиний партнер та засновник, і волонтерським проєктом, де я не єдиний засновник, але найактивніший, тому що один із наших організаторів воює. Тому фактично я одна займаюся двома проєктами. Це дуже важко, і я теж не раз вигорала та була на грані все закрити, але кожного разу згадувала: добре, ти зараз витратила більше ресурсу, ніж мала, і в результаті вигоріла. Тому піди, знайди десь цю енергію, згенеруй її — в моєму випадку це танці та йога — і потім знову інвестуй у свої проєкти.
Найпоширеніші запити людей, які потребують професійної допомоги
Зараз в юридичній компанії ми багато працюємо з військовим правом. Тому велика кількість запитів надходить від чоловіків, яких або мобілізують — законно чи незаконно, або тих, кого неправильно демобілізували — не надали виплати. Або це також, на жаль, запити про певні права родичів щодо їхніх загиблих чоловіків, синів чи батьків. Через воєнний стан в країні у нас це дуже популярні запити. Окрім цього, є звернення бізнесу щодо нових викликів, в яких він має виживати й функціонувати. Також є питання стосовно розлучень, поділу майна та правил опіки над дітьми, бо діти та дружина знаходяться за кордоном, а чоловік в Україні. І четвертий запит пов’язаний з активізацією роботи громадських організацій чи благодійних фондів. Тому ми забезпечуємо юридичний бекґраунд для просування, фінансування та інвестування організацій. Усі ці напрямки породжені якоюсь мірою і через війну, тому що завжди юридичні запити виникають в результаті певної реакції на суспільні події. Наприклад, ті сфери, в яких ми раніше працювали — шиппінг, експортно-імпортні операції — на цей момент дуже просіли через закриття моря під час військового стану. Але з’явилися інші галузі запитів — як реакція на війну.
Емоційне навантаження роботи в умовах воєнного стану
Мені допомагає справлятись спорт. А також гарне харчування. І те, і те дає мені хороший ресурс та можливість справлятися зі стресом. Спорт — це ключове, а їжа — це те пальне, на якому ти функціонуєш. І якщо воно якісне — то ти далеко можеш поїхати, тому я дуже слідкую за раціоном. І якщо я бачу, що мій організм не справляється зі стресом, то я просто додаю певні спеції чи харчові продукти. Фізичне навантаження теж дозую: чим більше душевний біль, тим більше фізичних викликів в спортзалі. Важкі емоційні моменти я просто витанцьовую або займаюсь йогою настільки довго й багато, поки нарешті не відчую себе знову в хорошому емоційному стані. Тому що я двигун двох проєктів, і якщо зламаюсь, то все інше просто зупиниться. Це велика відповідальність мене як керівника та засновника — тримати своє моральне здоров’я в чудовій формі. Я багато працюю над своїм станом, але нічого кращого за спорт не вигадала, хоч і є інші варіанти (заспокійливі, медитації, прогулянки), але спорт — мій фаворит.
Сила та мотивація працювати й впевнено утримувати волонтерський фронт
Насправді, я дуже часто катаюсь на власних американських гірках – від «все, я більше не можу» до «а давайте зробимо ще ось це і це!». Ключове, що дає мені силу — це наші військові. Коли спілкуюсь з батьком, який зараз на фронті, коли спілкуюсь з хлопцями чи клієнтами, які прийшли з передової, я розумію, що це найменше, що я можу зробити в цій ситуації. Тому що ті умови, в яких перебувають наші військові, ті подвиги, які вони чинять, те, як вони ризикують своїм життям та здоров’ям, я як жінка, не можу залишатися просто осторонь. Бо я розумію, що хтось платить кров’ю і життям за те, щоб у мене була можливість нормально існувати, засинати у ліжку, прокидатися у своєму будинку, бачити сонце, спокій та мир. Чесно кажучи, це мене найбільше мотивує. Здатись я завжди встигну, як співає у своїй пісні Тіна Кароль. І принаймні обіцяю собі зробити ще один маленький крок, коли я вже зовсім не можу. А потім якось виходить зробити ще один. І коли я дивлюсь на те, що відбувається на фронті, я розумію, що моє життя просто фантастично розкішне порівняно із тим, в яких умовах доводиться жити нашим військовим. Тому справді волонтерити чи щось робити в тій кількості, яка мені посильна — це те найменше, що я можу зробити, щоб не жити як паразит. Також мене надихають й інші українки та українці, які попри все роблять щось. Мені здається, що ми якось так ментально і тримаємося один за одного. Ти — за них, коли опускаються руки, а вони потім — за тебе, коли ти знаходиш сили йти далі, а вони хочуть здатись. Якось в один із дуже важких моментів, коли я плакала в трубку мамі, що я нібито Дон Кіхот, який бореться з вітряками і зло перемагає, вона сказала мені чудово фразу: «А уяви як буде, якщо ти, і такі як ти, перестанете це робити взагалі? Ти переживеш ще багато невдач, але ті успіхи, яких ти зможеш досягнути, зроблять цей світ трішки кращим. І це вартує того, щоб продовжувати». Тому я встаю, вдягаю туфлі, йду танцювати, а тоді знову йду робити все, що маю. Коли ти бачиш, що вони досягають успіхів і роблять якісь речі, то кажеш собі: ну добре, я зроблю ще трошечки, поки я можу, і якщо вже геть не могтиму, то зупинюсь. Але поки, на щастя, вдається знайти сили, аби продовжувати.
