Наша чудова гостя пройшла довгий шлях від простого працівника на заводі до агента із нерухомості з власною квартирою в Польщі. Героїнею інтерв'ю для журналу GOSSIP стала Марина Мулярець. Вона відчуває свій шлях серцем, знає, що немає нічого неможливого. Ми й далі надихаємося та надихаємо вас історіями жінок України. У спеціальному інтерв’ю відверто поговорили про особливу місію Марини, а також про новий старт у житті.
Марино, наразі ви проживаєте в Польщі та будуєте успішну кар’єру. Розкажіть, з чого все починалося? Чому ви вирішили переїхати?
В Польщу я переїхала задовго до початку повномасштабної війни в Україні. Все банально – фінансова потреба. Я проживала та працювала у Вінниці бухгалтером, мене все задовольняло, але в певний час я зрозуміла, що прагну і хочу більшого. На роботі змінилося керівництво, урізалась заробітна платня, у мене підростав син і я, молода, амбітна та працьовита, вирішила, що потрібно шукати своє місце під сонцем. На той час було популярно серед українців їздити на заробітки до Польщі, Чехії і тд. Пропрацювавши підґрунтя, ми з подругою вирішили їхати до Польщі за «кращим життям». Коли я їхала туди, в мене були плани заробити та повернутися, але проживши в країні деякий час я відчула, що хочу тут залишитися. Мене вражало все: від людей до будинку, в якому я проживала. Загалом я сприймала цей новий етап життя, як гру. Спочатку, приїхавши до Польщі, я працювала на заводі разом зі своєю подругою. Але по іронії долі саме Польща нас розлучила. Я опинилася на вулиці з 50$ в кишені. Тоді мені допомогли зовсім незнайомі мені поляки. Я дякую своїм рідним, які підтримали мене в той період, адже додому я завжди могла повернутися. В мене сильний характер, я знала свою ціль і розуміла, що хочу залишитися в Польщі. Я бачила тут майбутнє, незважаючи на обставини які спіткали мене. За 8 років життя тут я змінила багато професій і більшість з них – робочі. Зараз я агент із нерухомості, працюю виключно по контракту та вже маю свій ФОП, проживаю у власній квартирі та виховую сина.
Коли ви тільки приїхали в іншу країну, зовсім чужу для вас, чого ви не очікували побачити або відчути по відношенню до вас?
Мене вразили люди. Вони – посміхалися. Як би це не дивно звучало, але проживши 27 років в Україні я рідко бачила людей, які просто незнайомцю на вулиці могли посміхнутися. Жінки на вулицях були дуже просто одягнені, не нафарбовані, в зручному та комфортному вбранні. Мене вразили люди похилого віку: вони виглядали прекрасно, не зморені працею, дідусі у 85 їздять автомобілем, а бабусі – п’ють каву з подругами в кафе. Я побачила інше життя. Вони вміють відпочивати та цінують себе! Вже тоді я розуміла, що для моєї дитини тут буде краще. Пообіцяла собі, що син піде в перший клас саме у Вроцлаві. Так і сталося. Але мені довелося прикласти багато зусиль, аби це здійснилося.
Багато людей вважають, що виїхавши закордон – життя відразу налагодиться. Чи одразу ви вивчили мову та змогли інтегруватися в суспільство?
В перший день, коли я почула польську, я зрозуміла, що нічого не розумію (посміхається). Я працювала на заводі, де познайомилася з полькою, яка «вчила» мене мови. Я запитувала в неї поміж перерви: «А як будуть дні тижня польською? А місяці? А кольори». І так, потихеньку, як мала дитина, день за днем вчила нові слова, намагалася розмовляти. 3,5 роки я працювала на заправці, де хочеш не хочеш, а спілкуватися доведеться. Вдалася гарна практика (посміхається). Якщо оглянутися на ті роки, я щаслива, що не зрадила своєму слову та своїм діям. Незважаючи на те, як було важко, я йшла до своєї мети. Оглядаючись назад я точно знаю, що пройшла б весь цей складний та тернистий шлях ще раз. Адже те, що я сьогодні маю – заслуга багатьох років тяжкої праці, але з гарним результатом!
Ваш шлях був доволі непростий: від працівниці на заводі до успішного агента з нерухомості. Що допомогло вам не залишитися на одному рівні, а йти вперед?
Повномасштабна війна в Україні стала відправною точкою. Але мені потрібен був рік аби відкрити ФОП та працювати на себе. Я все життя до цього йшла. Раніше мені доводилося працювати на великі компанії, підлаштовувати життя під графік. Наразі я сама будую свій графік, свій день та обираю людей, з якими мені буде комфортно працювати. Якщо я відчуваю, що людина мене обманює чи намагається всидіти на декількох стільчиках, або має корисливі задуми – працювати з такою особою я не буду навіть за великі кошти. Я себе зараз ціную. Працюю з талановитими українськими бізнесменами, які у Польщі створюють бізнес, а я допомагаю із пошуком приміщення. Працюю з поляками, які знають, чого хочуть. Допомагаю купити, орендувати лише найкращі приміщення по всій Польщі. Що допомогло не залишитися на одному рівні? Амбіції мати все, аби моя дитина проживала найкраще дитинство. Аби я та моя сім’я були забезпечені. Моя сила, воля та характер.
Марино, а які амбіції маєте щодо вашого майбутнього?
В мене є мрія – повернутися в Україну з інвестиціями в село. Люди в українських селах виживають, мені боляче згадувати свою бабусю, рідних, які все життя за копійки «гнуть» спину. Ми така працьовита та трудолюбива нація, якщо знайти інвестиції та правильно ними розпорядитися, я б хотіла, аби українське село та люди в ньому – процвітали. Маю надію, що я зможу здійснити свою мрію та допомогти тисячам українцям! Загалом я зрозуміла, що ми, українці, дуже сильні духом! Таких сильних жінок немає ні в одній країні. І якщо хтось сидить, вагаючись: що робити, чи варто спробувати? Я наважусь дати пораду: «Краще зробити і пошкодувати, ніж шкодувати, що ти не зробив».
