Тетяна Буркевич – майстриня, яка 19 років тримає в руках ножиці й не зраджує своїй професії ні за яких обставин. Дівчинка з Бурштина, яка в 15 років їздила з Івано-Франківщини до Львова, щоб поєднувати школу і навчання на перукаря-модельєра. Чемпіонат у Києві, друге місце серед юніорів, робота в салоні, викладання в академії перукарського мистецтва, круїзний лайнер, навчання в Лондоні, переїзд до США з валізою, де більше інструментів, ніж одягу! Сьогодні вона живе та працює в Чикаго, будує нове життя в Америці, розвиває свою клієнтську базу, мріє про власну академію і каже: «У цій професії ти завжди маєш рухатися. Якщо зупинився – все, тебе вже немає».
instagram.com/upgrade.by.burkevych
Тетяно, понад 19 років у професії – це ціла епоха. З чого все починалося? Пам’ятаєте той момент, коли зрозуміли, що перукарське мистецтво – це покликання?
Якщо чесно, у 15 років я ще не думала словами «покликання» і «професія мрії». Мені просто стало нудно в школі (посміхається). Я вчилася в дев’ятому класі й дуже чітко відчула: мені мало лише уроків, мені хочеться чомусь навчатися. Тоді, у 2005 році, перукарство не було такою престижною професією, як зараз. Чесно кажучи, на нього часто дивилися, як на щось «другорядне» – мовляв, не юрист, не економіст, не лікар. Навчальних закладів було небагато, інформації – мінімум. Але мене щось тягнуло саме туди. Я не знала, що з цього буде, не розуміла масштабів, просто відчувала інтерес і азарт. Поєднувала школу і навчання на перукаря-модельєра широкого профілю. Напевно, момент, коли це стало покликанням, а не просто «спробую», був тоді, коли я вперше взяла участь у великому конкурсі і відчула драйв сцени, відповідальність за результат і те, як мені подобається сам процес.
Яким був ваш шлях до майстерності: хто або що найбільше вплинуло на ваше професійне становлення?
Дуже сильно на мене вплинула моя перша викладачка. Вона була жінкою «вогонь» – вимоглива, але надзвичайно підтримуюча. Саме вона побачила в мені потенціал, якого я сама ще не усвідомлювала. Через кілька місяців навчання вона запропонувала мені взяти участь у конкурсі в Києві – тоді це була одна з найгучніших подій у сфері. Ми готувалися, відпрацьовували техніки, образ, і я взяла друге місце в Україні серед юніорів. Ще один етап становлення – коли мене запросили викладати в академії перукарського мистецтва в Івано-Франківську. Коли ти починаєш навчати інших, ти сам ростеш у кілька разів швидше. І, звісно, величезний вплив справили навчання в Лондоні та робота на круїзному лайнері – це вже інший рівень стандартів, іншої школи, іншої культури роботи з волоссям і клієнтами.
Ви переїхали до США й змогли вибудувати там успішну кар’єру. Як народилося це рішення?
Скажу чесно: США ніколи не були моєю великою дитячою мрією. Це не історія, де я з дитинства вирізала статті про Америку й повторювала: «Я там житиму». Життя саме підкидає сценарії. На момент рішення про переїзд у мене вже був свій салон в Україні, викладання, велика клієнтська база, робота на лайнері за плечима. Але були й обставини, і внутрішній запит: мені завжди мало, я постійно хочу більшого – нових знань, іншого масштабу, іншого досвіду. Коли стало зрозуміло, що є реальна можливість переїхати в США, я дуже тверезо оцінила: так, там буде складніше, інша мова, інші правила, але є професія в руках. Це те, що завжди можна «перенести» з собою в будь-яку країну. Це рішення не було спонтанним у стилі «прокинулась – купила квиток», але на 100% продумати міграцію неможливо. Десь це поєднання сміливості, віри в себе й готовності почати спочатку там, де тебе ніхто не знає.
З чим було найважче змиритися чи адаптуватися в новій країні?
Найважче – це не стільки побут, скільки внутрішнє відчуття «я знову на старті». В Україні в мене був статус, ім’я, салон, черга клієнтів. У США ти виходиш у реальність, де ти – просто ще одна дівчина з ножицями. Ніхто не знає твоїх конкурсів, твоєї академії, твоїх сертифікатів. Мої перші клієнтки в Чикаго – це дівчата, які знали мене з України. Вони приводили подруг, знайомих, говорили: «Моя Танюха приїхала, ідеально фарбує». І отак, крок за кроком, запис почав заповнюватися, а разом з ним – поверталося відчуття: «Я на своєму місці».
Тетяно, ви працювали на круїзному лайнері й об’їздили пів світу — це звучить як фільм! Як цей період вплинув на вас як на людину і як на майстриню?
Лайнер – це окремий всесвіт. Величезний корабель, ти живеш і працюєш в одному просторі, клієнти змінюються щодня, а команда – інтернаціональна. Це ідеальне середовище, щоб вивчити англійську: в тебе просто немає вибору (посміхається). З професійного погляду лайнер дав мені унікальний досвід роботи з різними структурами волосся: індусами з дуже темним, щільним волоссям; британками; європейками; чоловіками й жінками різного віку й типажів. Ти на практиці розумієш, що формула фарби для слов’янського волосся й для густого чорного індійського – це дві різні історії. Щодо балансу – це шалений ритм: робота, навчання, спілкування, але й натхнення в самому процесі. Я дуже люблю те, що роблю, я буквально «танцюю», коли працюю!
Тетяно, ви володієте багатьма сучасними техніками в перукарському мистецтві. Що для вас у роботі найцікавіше: техніка чи творчість?
Для мене це завжди поєднання. Техніка – це база, каркас. Без неї творчість перетворюється на хаос, але тільки техніка, без творчості, – це механіка, «робота на конвеєрі». Колись я шалено любила зачіски. Могла не спати ночами, їхати до нареченої з повною машиною лаків, шпильок, інструментів, робити її, дружок, маму… Поки не заробила сильну алергію на лак. Я почала кашляти, як заядлий курець, і змушена була відійти від зачісок. Зараз я отримую найбільше задоволення від стрижок і фарбувань – особливо від таких, які живуть, рухаються й не вимагають від жінки години біля дзеркала щодня. Моє завдання – зробити так, щоб клієнтка через два місяці розпустила хвіст, тріпнула головою й сказала: «О, в мене все класно», а не «мені терміново в салон, бо я так нікуди не вийду». Творчість для мене – не стільки про «яскраві шоу-образи», скільки про вміння побачити людину й створити їй форму й колір, які підкреслюють саме її, а не тренд із картинки.
Ви створюєте красу, але, здається, несете людям щось більше: підтримку, впевненість, світло. У чому ваша місія сьогодні?
У цій професії ти ніколи не працюєш тільки з волоссям. Ти працюєш із людиною (посміхається). Клієнтка приходить не просто «пофарбувати корені». Вона приходить зі своїми історіями: про дітей, чоловіка, війну, еміграцію, втому, нову роботу, сумніви. Частину з цього вона не скаже навіть близьким, а тобі – скаже, бо перукарське крісло – це особливий простір довіри. Я бачу свою місію в тому, щоб: підсилювати жінок, а не руйнувати їхню самооцінку; показувати, що доглянутість – це не про «ідеальність», а про турботу про себе; давати реалістичні, але красиві рішення, з якими жінка кожного ранку дивиться в дзеркало і думає: «Я подобаюся собі». Плюс сьогодні для мене дуже важлива місія – бути голосом українських майстрів за кордоном. Ми реально сильні, ми багато працюємо, постійно вчимося, наша планка якості висока і я хочу, щоб про це знали!
