Її шлях почався у маленькому українському місті, де великі мрії часто здавалися розкішшю, а можливості – привілеєм. Та Оксана Шоломицька довела протилежне: сьогодні вона власниця танцювальної студії «Bachata Ladies Charm» у Філадельфії (США), засновниця «Bachata Lady Style» у Сумах, артистка з багаторічним досвідом виступів на міжнародних сценах, жінка, яка пройшла шлях від численних відмов до власної танцювальної імперії по обидва боки океану. Її історія про характер, роботу над собою, трансформацію та жіночу силу, яку вона відкриває в інших!
instagram.com/oksanasholomytska
Оксано, наразі ви проживаєте в США, але самі ви родом з маленького міста! Скажіть, як це середовище сформувало ваш характер, працелюбність і уявлення про можливості?
Так, я з невеликого міста Глухів, в дитинстві ми жили досить скромно і я завжди відчувала: я хочу жити інакше, хочу більшого, ніж дозволяють обставини. Тривалий час я не знала, що моє життя буде пов’язане саме з танцями, навпаки, думала вступати до математичного університету. Але вирішальним моментом стало відкриття танцювального гуртка в музичній школі. Це був єдиний гурток у нашому місті, і для мене – справжній шанс. Я зовсім не вміла танцювати, але мене взяли, і це була величезна подія. Пам’ятаю свою першу викладачку, Ірину Анатоліївну, завдяки їй я вперше відчула, що можу рухатися в цьому напрямку. Я почала танцювати лише у 8 класі, а вже після 9-го вступила до танцювального коледжу. Тоді й прийшло розуміння: я хочу танцювати, хочу спробувати пройти цей шлях і забезпечувати себе сама. Моя мама завжди вчила мене саме цього: добиватися всього власними силами, будувати краще життя, ніж те, яке мали вони з татом. Через стан здоров’я вона не могла працювати, але її слова, її віра й упевненість у мені стали моєю опорою. Саме це й стало моєю головною мотивацією: хотіти більшого, працювати заради себе та допомагати своїм батькам. Я дуже хотіла, щоб вони жили так само добре, як мріяла жити я. І ця внутрішня потреба завжди рухала мене вперед.
Вас довго ніхто не хотів брати в танцювальні колективи. Розкажіть, що відчувала 15–16-річна дівчина, коли двері зачиняються одна за одною? І що допомогло вам не зламатися?
Так, цей період був для мене дуже непростим. Я вступала до коледжу в Сумах і чітко пам’ятаю той день: ми з мамою приїхали в нове місто, а навколо – дівчата й хлопці, які вже багато років танцювали в професійних колективах. На їхньому фоні я почувалася зовсім «не з тієї історії». Мене перевіряла викладачка, і я пам’ятаю, як мені було ніяково, незручно, страшно. Хотілося плакати, бо всередині звучала думка: «Я не така, як вони. Мене не візьмуть». І так було не один раз, двері справді зачинялися переді мною знову й знову. Але в мене є одна риса, яка сформувалася ще в дитинстві: я не здаюся. Я була тією дівчинкою, яка, навіть коли боляче й соромно, все одно робить крок уперед. Мене тоді неймовірно підтримала мама. Вона зробила все, щоб я могла вступити хоча б на платне місце, хоча це було складно для нашої родини. Вона дивилася на мене так, що я не могла дозволити собі опустити руки. Це був момент, коли моє бажання стало не просто мрією, а внутрішнім вибором. І, мабуть, саме ця впертість, підтримка мами і моє бажання танцювати стали тим, що не дало мені зламатися.
Оксано, з 18 до 30 років ви танцювали в різних балетних трупах і працювали на контрактах за кордоном. Що дали вам ці подорожі, гастролі та виступи?
Я багато працювала за кордоном, виступала в різних країнах, подорожувала на лайнерах, знайомилася з новими культурами й людьми. Ці гастролі дали мені величезний досвід: від професійної дисципліни до поваги до кожної нації, до різних характерів і традицій. Я вбирала все це як губка й дуже змінювалась, ставала спокійнішою, дорослішою, більш усвідомленою. На сцені я приміряла десятки образів – від ніжної балерини до Клеопатри чи героїні танго. І поруч завжди були викладачі з усього світу, які формували мене як артистку. Я згадую той час з ностальгією – це був мій перший великий етап, дуже яскравий і важливий. Але я свідомо завершила його в 30 років, на піку кар’єри, бо відчула: хочу сім’ю і хочу бути мамою. Це було моє рішення, відкрити нову, іншу сторінку свого життя.
Ви створили танцювальну студію в Сумах – в Україні, а зараз – у Філадельфії, США. Який шлях стоїть за цими рішеннями? З чого все почалося?
Так, моя перша студія з’явилася в Сумах. У нашому місті тоді зовсім не було напрямку bachata lady style, а це танець, який підходить усім: незалежно від віку, рівня підготовки чи досвіду. Саме після народження донечки я відчула, що хочу викладати й передавати жінкам цей стиль. Пам’ятаю свою першу ученицю, орендований зал і повний сумнівів старт. Здавалося, що нічого не вийде. Але спрацювало найсильніше – «сарафанне радіо». Одна учениця привела іншу, та ще одну. І так маленька група перетворилася на повноцінну студію. Коли я переїхала до США, цей досвід став моєю опорою. У Філадельфії все почалося з трьох дівчат: так само, як у Сумах. Я знала: старт завжди найважчий, але якщо є любов до справи, усе виросте. І вже через рік я відкрила власну студію тут, у США.
Ваша студія у Філадельфії – це вже не просто місце для тренувань, а справжнє ком’юніті жінок, які розкривають себе через танець. Але часто ви говорите, що «жінки не можуть знайти час для себе»: чому так відбувається у світі, де можливостей більше, ніж будь-коли?
Так, я справді бачу, що багатьом жінкам важко знайти час для себе і це стосується не лише Америки, але тут це особливо помітно. Після війни в багатьох українців змінилася система цінностей: матеріальне відійшло на другий план, а духовне, внутрішнє набуло більшої ваги. Але в США жінки живуть у постійному ритмі роботи, відповідальностей і нескінченних платежів: за будинки, машини, життя. Люди настільки «в бігу», що часто не помічають, як перестають чути себе. Вони ставлять на перше місце зовнішні атрибути: зачіску, нігті, покупки, але не внутрішній стан. А саме він важливий: світло в очах, гармонія, відчуття щастя всередині. Жінка може бути дуже зайнята, але якщо вона знаходить час для себе – вона світиться. І це набагато цінніше за будь-які матеріальні речі.
Оксано, ви пройшли власну неймовірну трансформацію! Як би ви описали цей перехід: від артистки до власниці студії, наставниці, жінки, яка веде за собою інших?
Моя трансформація триває й зараз (посміхається). Мене змінюють жінки, з якими я працюю: їхні історії, сила, вміння не здаватися. Я постійно вчуся разом із ними й удосконалююся як наставниця. З часом я зрозуміла: матеріальні речі нічого не варті без любові до справи. Коли ти гориш тим, що робиш, результат прийде в будь-якій країні світу. Це той внутрішній вогонь, який неможливо втратити. Великий приклад для мене – моя донечка, яка займається художньою гімнастикою. Її дисципліна й сила духу надихають мене щодня. І щоразу, коли я дивлюся на неї, я розумію: ми ростемо разом. Моя трансформація – це шлях, який я точно продовжу все своє життя!
