Надія Шевчук – це жінка, яка перетворила власну історію на шлях підтримки, сили та світла для інших. Мама хлопчика з аутизмом, спеціалістка із сенсорної інтеграції, засновниця простору підтримки «Надія Є», вона щодня доводить: особливе материнство – це не вирок і не обмеження, а унікальний шлях, який може подарувати жінці нову глибину, стійкість і місію. Вона проводить психологічні тренінги, ділиться особистим досвідом і своїм прикладом показує: щастя можливе навіть у непростих реаліях, а мами особливих діток заслуговують на життя, наповнене любов’ю, опорою й ресурсом.
Надіє, ви – мама хлопчика з аутизмом та жінка, яка зуміла перетворити особистий досвід на підтримку для інших. Коли ви вперше усвідомили, що ваш шлях не про обмеження, а про силу, трансформацію та нову місію?
Я дуже добре пам’ятаю не дату і не годину, а внутрішній переломний стан. Це було тоді, коли я перестала боротися зі самим словом «аутизм» і почала дивитися на свого сина не крізь страх, а крізь можливості. Я побачила не те, що йому складно, а те, як по-особливому він відчуває світ, як по-своєму реагує, як потребує не жалю, а розуміння. У той момент я усвідомила: мій шлях не про обмеження, а про силу, яку мені дала ця дитина, і про трансформацію, що виросла з мого материнського серця. Я зрозуміла, що мій досвід, болючі пошуки та маленькі перемоги можуть стати світлом для інших батьків, і тоді народилася моя місія та простір «Надія Є».
Що було найскладнішим у вашому особистому прийнятті діагнозу сина? Які внутрішні рішення, слова чи події допомогли вам зібратися?
Найболючішим було втратити той уявний сценарій майбутнього, який я, як і багато мам, носила в серці ще до народження дитини. Здавалося, що світ тихо тріснув, і вже неможливо робити вигляд, що нічого не змінилося. Було страшно прийняти, що наш шлях буде іншим, навчитися жити з невідомістю і зізнатися собі, що я – мама, яка знову вчиться розуміти свою дитину. Переломною стала проста думка: моя дитина не змінилася, змінилося лише моє сприйняття її особливостей. Дуже підтримали слова фахівця: «Якщо у вашому всесвіті буде спокій, у нього буде шанс рости», та внутрішнє рішення перестати шукати «чому це з нами» і почати шукати «що ми можемо зробити». Саме це повернуло мені відчуття життя і дало сили сказати собі: ми будемо жити і шукати для себе радість.
Ви створили простір підтримки «Надія Є»! Розкажіть про нього детальніше.
«Надія Є» – це більше, ніж корекційно-розвитковий центр, це простір, який виріс із моєї особистої історії, страхів, пошуків і великого бажання підтримати інших батьків. Коли я проходила шлях прийняття діагнозу сина, дуже гостро відчула, як часто сім’ї залишаються сам на сам з невідомістю, відчаєм та відсутністю системної допомоги. Так народилася ідея місця, де дитина – не «проблема», а потенціал, батьки – повноправні партнери, а фахівці – команда, яка бачить не тільки симптоми, а й можливості розвитку. Сьогодні це мережа сучасних центрів, де працюють сенсорні терапевти, логопеди, ABA-терапевти, нейропсихологи, психологи, корекційні педагоги, фахівці раннього втручання, діють командні групи, підготовка до школи, інтенсиви та програми поведінкової підтримки. Ми працюємо не лише з дитиною, а з усією системою «дитина – сім’я – спеціалісти – середовище», підтримуючи батьків, навчаючи їх і даючи те, чого колись не вистачало мені самій: опору, знання, маршрут і відчуття, що з їхньою дитиною багато що можливо.
Надіє, а як змінюється жінка, коли вона стає мамою особливого малюка?
Жінка з особливою дитиною ніби народжується вдруге, але вже іншою. Вона перестає бути просто мамою і стає захисницею, адвокаткою, дослідницею, голосом своєї дитини у світі, який не завжди готовий його приймати. У ній з’являється особлива глибина, яку не дають книги чи курси, її формують безсонні ночі, непрості рішення, постійне балансування між страхом і любов’ю. Вона вчиться бути сильною там, де інші б здалися, і цінувати те, крізь що більшість людей проходять повз – новий погляд, жест, одне нове слово, день без сліз і істерик. З часом жінка відмовляється від «ідеальних картинок» і вчиться жити реальністю, де головна цінність не правильність, а присутність. Особлива дитина знімає маски, оголює правду про любов, радість і крихкість життя, і саме це робить маму особливої дитини сильною, мудрою і дуже живою.
Ваш син – це ваша сила. А що саме він навчив вас бачити і відчувати по-іншому?
Мій син навчив мене дивитися на світ повільніше і уважніше! Завдяки йому я побачила, що життя складається не з великих подій, а з маленьких моментів, які інші не помічають. Він змінив моє ставлення до розвитку – це більше не гонка, а шлях у власному темпі, з повагою до ритму дитини. Через нього я навчилася справжньому прийняттю: не сперечатися з реальністю, а шукати способи зробити її комфортнішою для нього і для нас. Цей досвід став ресурсом, бо не зламав мене, а перебудував, зробив чутливішою до чужого болю і сміливішою у власних рішеннях. Я зрозуміла, що особлива дитина не забирає повноту життя, а змінює її глибину і в цій глибині я знайшла свій сенс і внутрішню опору.
Надіє, ви спеціалістка із сенсорної інтеграції. Розкажіть детальніше, чому саме цей напрям став вашим покликанням?
Сенсорна інтеграція спочатку прийшла в моє життя не як професія, а як спроба мами зрозуміти свою дитину. Я шукала відповіді, чому він так реагує на дотики, звуки, простір, чому прості для інших дії потребують від нього стільки зусиль. Коли я познайомилася з підходом сенсорної інтеграції, в мене ніби склалася карта: я побачила не «проблемну поведінку», а сенсорні причини, що стоять за нею. Побачивши, як цей метод допомагає моєму сину, я відчула, що це не просто набір технік, а справа, в якій поєднуються моє материнство, професійний розвиток і внутрішня місія. Кожен маленький крок дітей на заняттях – це особлива радість: перший прийнятий дотик, новий рух, спокійніший перехід між активностями, сміх замість сліз. У такі моменти я дуже чітко відчуваю, що наша робота змінює не лише навички, а й якість їхнього життя, і це для мене безцінно.
Надіє, ви даруєте надію іншим жінкам! А що є джерелом вашої власної?
Я не завжди сильна й бездоганна – я теж втомлююся, сумніваюся і часом тримаюся на останньому подиху, і саме це допомагає мені по-справжньому розуміти інших мам. Перше моє джерело сили – мій син, але не як «моя мотивація», а як той, хто навчив мене бачити маленьке, сповільнюватися і радіти тому прогресу, який для інших непомітний. Друге джерело – жінки, які приходять до наших центрів, пишуть уночі, плачуть і все одно продовжують вставати щоранку заради своїх дітей: підтримуючи їх, я відчуваю, як вони підтримують мене. Дуже важливою для мене є тиша – хвилини в машині після насиченого дня, пізня прогулянка, коли можна просто дихати і мовчати, бо саме в цій тиші я чую власні відповіді. І, звичайно, моя робота: бачити, як діти і мами змінюються, як у їхніх очах з’являється більше спокою і віри, дає мені відчуття сенсу. Поки я здатна любити і бути корисною, я маю надію і для себе, і для тих, хто приходить до мене по підтримку.
