Вона працює там, де вирішуються долі сотні тисяч людей, має за плечима досвід дитячої психіатрії в Україні, очолює відділ наукових співробітників, постійно вчиться і паралельно досліджує духовні практики, астрологію, медитації, йогу, нейрографіку. Ірина Демченко – мама двох дітей, науковиця, дослідниця людського мозку і жінка, яка дуже по-чесному говорить про баланс між тілом і душею, між вірою і наукою, між «планом на життя» і здатністю жити тут і зараз. В інтерв'ю для журналу GOSSIP – про те, як не «відлетіти» ні в науку, ні в духовність, як не загубитися у світі менторів та інфопродуктів і чому простий аркуш паперу з тисячею бажань може стати першим кроком до нового життя.
instagram.com/iryna_demchenko_neuro_training
Ірино, ви маєте потужну професійну базу: клінічні дослідження, дитяча психіатрія, менеджмент у науці. Але у вас є й інший вимір – духовний. Як ці два світи – наука і душа, співіснують у вас і взаємодіють?
Для мене це давно вже не два різні світи, а одна система координат. Я виросла в родині, де християнські цінності були частиною життя. Потім прийшла медицина, дитяча психіатрія, клінічні дослідження: дуже раціональна, доказова площина. І ось тут починається найцікавіше. Коли ти працюєш із психіатрією, ти дуже чітко бачиш межі науки: є речі, які ми можемо пояснити, і є те, що поки не піддається логікі. Ти бачиш, як страждають родини, як хвороби інвалідизують людей, як часто ми не до кінця розуміємо, чому це взагалі сталося. Це дуже тверезо ставить на місце будь-який «всемогутній» науковий підхід. З іншого боку, якщо фокусуватися тільки на духовному, ти ризикуєш втратити контакт з реальністю. Я свідомо пішла в дослідження духовних практик: астрологія, різні медитативні техніки, йога, нейрографіка, енергетичні практики. Але як науковиця я не можу «вірити на слово». Я все тестую на собі: що справді працює, а що – просто гарна легенда. І тільки те, що пройшло цей особистий «скринінг», я інтегрую в своє життя і, за потреби, рекомендую іншим. Наука дає мені рамку, критичне мислення, розуміння процесів. Духовні практики дають енергію, внутрішню опору та відчуття сенсу. Для мене це не протиставлення, а союз!
Ви називаєте себе «дослідницею по життю». Що для вас означає це визначення? Чи можна сказати, що дослідження – це про самопізнання?
Світ змінюється з такою швидкістю, що якщо ми хоча б на день «зупиняємося», ми вже відстаємо: змінюються професії, з’являються нові технології, штучний інтелект заходить у всі сфери, трансформується медицина, освіта, навіть те, як ми будуємо стосунки. Бути дослідницею по життю – це означає не дозволяти собі «застигнути» в позиції: «Я вже все знаю». Те, що працювало вчора, може не спрацювати завтра. Мені важливо залишатися з відкритими очима: спостерігати, аналізувати, пробувати, помилятися, коригувати курс. І, звісно, це про самопізнання. Коли ми вивчаємо мозок, духовні практики, поведінку людей, ми неминуче зустрічаємося з собою. Я багато років тестую різні підходи саме для того, щоб зрозуміти: що дає мені енергію, де я втрачаю ресурс, які мої сильні та слабкі сторони. І тільки потім ці знання можна перекладати в допомогу іншим.
А як ви прийшли до нейрографіки? Це виглядає як м’яка, але дуже глибока методика, що працює і з мозком, і з душею. Чим вона вас захопила, і як ви бачите її користь для сучасної жінки?
У 2021 році я вперше побачила нейрографічні малюнки в інтернеті. На той момент у мене вже був досвід різних духовних і терапевтичних практик, але те, як поєднувалися графіка, естетика та глибина впливу на мозок, мене дуже зацікавило. Я спробувала і була вражена, наскільки м’яко, але при цьому чітко метод «дістає» до глибинних шарів запиту. Суть у тому, що нейрографіка дозволяє обійти звичний контроль свідомості. Нам не потрібно вміти малювати, тут не йдеться про «художність». Через спеціальні лінії, фігури, алгоритми ми ніби «прокладаємо» нові нейронні зв’язки в мозку, створюємо нові маршрути для розв’язання задачі. Те, що до цього було «зажато» і недоступно, стає видимим: ми буквально бачимо свою проблему й одночасно її трансформацію. Для сучасної жінки це дуже екологічний інструмент, нейрографіка добре поєднується з іншими методами – психотерапією, коучингом, тілесними практиками. Я завжди наголошую: це не чарівна пігулка. Це частина комплексного підходу.
Чи вірите ви, що кожна жінка може знайти свій шлях до розвитку (незалежно від віку, статусу, минулого)?
Так, мозок неймовірно пластичний. Дослідження показують, що він здатен змінюватися впродовж усього життя: формувати нові зв’язки, створювати нові маршрути, адаптуватися до нових реалій. Питання лише в тому, чи даємо ми йому задачі. Коли жінка каже: «Мені вже пізно, я не зможу» – це не об’єктивна реальність, це програма, яку вона сама (або суспільство) завантажила в свій мозок. І так, з цим можна працювати. Я бачила жінок, які після розлучень, переїздів, втрат, еміграції починали нові професії, будували бізнеси, входили в наукові проєкти, створювали авторські методики. І це не відбувалося за три дні. Але в певний момент вони приймали рішення: «Я більше не хочу просто плисти за течією. Я хочу зрозуміти свої ресурси і використати їх».
Ірино, сьогодні навколо нас багато тренерів, менторів, коучів, які допомагають «розвиватися». Де, на вашу думку, межа між справжнім наставництвом і просто популярною модою на «духовність»?
Це справді епоха інфопродуктів. І в цьому є як плюс, так і ризики. Плюс у тому, що знання стали доступними: ми можемо вчитися у людей з усього світу, буквально не виходячи з дому. Мінус у тому, що разом з якісними продуктами на ринок виходить дуже багато поверхневого, а іноді й відверто небезпечного контенту. Я переконана: сьогодні вже недостатньо дивитися тільки на кількість підписників або на красиві обкладинки курсів. Це не маркер експертності. Потрібно включати усвідомленість і здоровий скепсис. Я завжди раджу: придивіться до людини, до її особистості, біографії, базової освіти, до того, як вона живе, а не тільки до того, що говорить на камеру. Наставництво, на мій погляд, починається з чесності. Я ніколи не пропоную іншим те, що не протестувала на собі. Для мене це питання цінностей: якщо я знаю, що методика не працює або працює поверхнево, але продовжую її продавати – це вже не про духовність, це про маніпуляцію.
Ірино, що для вас сьогодні є джерелом внутрішньої сили? І як ви відновлюєте енергію, коли здається, що ресурсу вже немає?
Мабуть, головне джерело – це усвідомлення крихкості життя. Те, що відбувається і продовжує відбуватися в Україні, перевернуло реальність для кожного з нас. Ми всі дуже гостро відчули, що немає гарантій «завтра». І для мене кожен день – це реально шанс ще раз прожити життя. Мене дуже підтримує відчуття місії в роботі. Друге джерело сили – мої духовні практики. Я вже не уявляю свій день без ранкового «налаштування» і без вечірнього підсумку. Це мій спосіб не розчинитися в новинах, стресі, вимогах світу. Третє – навчання і читання. Я глибоко вірю, що мозок не має права «зупинятися». Коли ми даємо мозку якісну їжу: книги, нові знання, він починає працювати на нас. І нарешті – мої близькі, родина, діти. Вони постійно повертають мене в «тут і зараз»: у сміх, обійми, побутові дрібниці, які насправді і є життям!
