Юлія Мисик – авторка книги «Повернення до самої себе» та фотографиня, яка працює з найніжнішою темою у фотографії – новонародженими. Вона живе й працює у США, спеціалізується на зйомках немовлят, дітей і родин, поєднуючи фотографію з глибоким розумінням психології, безпеки та довіри. Для Юлії фотографія давно перестала бути лише ремеслом – вона стала формою афірмації, способом підтримки й мовою, якою можна говорити про любов, прийняття і внутрішню силу. Її історія поступового зростання, внутрішньої трансформації та віри в себе всупереч сумнівам і знеціненню – в інтерв'ю для журналу GOSSIP.
https://juliyamysykphoto.shootproof.com
Юліє, сьогодні вас знають як фотографиню, що працює з найніжнішою темою –новонародженими. Розкажіть, а з чого починався ваш шлях у фотографії?
Мій шлях у фотографії почався без чіткого плану рішення «стати фотографом» (посміхається). Я завжди була творчою людиною: з дитинства мене тягнуло до мистецтва, до процесу створення, до пошуку краси в деталях. Паралельно з цим з 19 років я працюю з дітьми як професійна няня в Америці, і цей досвід став для мене надзвичайно важливим. У якийсь момент я почала просто фотографувати дітей, з якими працювала: на прогулянках, у повсякденних моментах та надсилала ці фото батькам. Але був один випадок, який усе змінив! Я зробила фото маленького хлопчика, трохи обробила його на телефоні і відправила мамі, її реакція була настільки щирою й глибокою, що я сама відчула – тут є щось більше. Через кілька днів я побачила це фото вже надрукованим, великим, на стіні їхнього дому – саме тоді в мені вперше з’явилася думка: фотографія може залишати слід у житті людей! Я хочу спробувати себе в цій професії!
В який момент ви відчули, що це справа, з якою ви хочете пов’язати своє життя?
Під час ковідного періоду, коли життя сповільнилося і з’явився простір для роздумів, я багато думала саме про фотографію. І одного разу в Instagram я побачила знімок новонародженого – дуже простий, світлий, спокійний. Цей кадр буквально відгукнувся всередині, я зрозуміла, що хочу знімати саме такі моменти – ті, які минають надто швидко, але формують фундамент пам’яті. У той момент я чітко сказала собі: я хочу цьому навчитися! І відтоді почався мій свідомий шлях – через самонавчання, практику, спроби, сумніви, але й постійне внутрішнє відчуття, що я на своєму місці.
Ваші роботи відрізняються особливою атмосферою спокою та тепла. Як ви формували власний стиль?
Мій стиль формувався поступово. Я дивилася багато робіт фотографів з різних країн, аналізувала, що мене зачіпає, а що ні. Дуже швидко я зрозуміла, що мені близький мінімалізм, простота і чистота кадру. Мені ніколи не хотілося перевантажувати зйомку великою кількістю декорацій, я прагнула поєднати легку казковість із спокоєм, залишивши простір для справжніх емоцій. Особливе місце для мене мають реквізити з України, які я використовую під час зйомок – усі вони створені українськими майстрами і це мій спосіб зберігати зв’язок із корінням і водночас ділитися своєю культурою з іншими.
Поділіться, а що для вас є головним у кадрі: технічна досконалість, емоція чи історія?
Для мене головне – емоція і пам’ять. Технічна досконалість важлива, без неї неможливо працювати професійно, але вона лише інструмент. Найцінніше – це момент, який я допомагаю зберегти. Коли через роки батьки дивляться на фото і згадують, якими маленькими були їхні діти, ось у цьому для мене сенс фотографії – це історія про любов, про зв’язок і про час, який неможливо повернути!
Юлія, ви працюєте з новонародженими – це особливий жанр, що вимагає великої відповідальності та чутливості. Що для вас найскладніше і водночас найцінніше в роботі з такими маленькими героями?
Найскладніше – це відповідальність за безпеку й комфорт дитини, адже тут немає дрібниць: світло, температура, положення тіла, ритм зйомки – усе має значення. Я ніколи не поспішаю і завжди пояснюю батькам, що головне – спокій. А найцінніше – це довіра, коли батьки розслабляються і бачать, що їхня дитина в надійних руках, народжується справжня магія. У ці моменти зйомка перетворюється не на роботу, а на дуже тихий, теплий процес.
Часто фотограф – це не просто людина з камерою, а тонкий психолог. Як вам вдається створювати атмосферу довіри з батьками та дітьми?
Для мене все починається з розмови. Я завжди намагаюся поспілкуватися з батьками до зйомки, адже через голос, інтонацію, запитання, реакції я відчуваю стан людини, її тривоги й очікування. Коли батьки розуміють, як усе проходитиме, що їхню дитину не будуть поспішати чи примушувати, вони заспокоюються і тоді з’являється довіра – найважливіший фундамент хорошої зйомки.
Юліє, ви живете і працюєте у США. Наскільки цей простір, культура і ритм життя вплинули на вас як на творчу особистість?
Я переїхала до США дуже рано – у 13 років. Це був непростий період адаптації, але він навчив мене жити серед різних культур і не втрачати себе. Тут я навчилася поважати кордони, бути уважною до людей і водночас цінувати власну ідентичність.
Америка стала моїм домом, але Україна залишається частиною мене і цей внутрішній баланс дуже впливає на мою творчість!
Багато людей сьогодні говорять про силу думок, намірів та афірмацій. Наскільки ця філософія близька вам?
Ця філософія стала для мене особистим досвідом, а не теорією. У моєму житті були періоди, коли я стикалася зі знеціненням і зовнішнім тиском, і в якийсь момент почала сумніватися у власних силах та шляху. Але саме в ці моменти я почала помічати дивні й дуже теплі знаки підтримки – ніби від всесвіту. Незнайомі люди або з якими я давно не спілкувалася, могли несподівано написати слова підтримки як їх зворушують мої роботи, як сильно відгукуються їм мої кадри. Тоді я зрозуміла: це не випадковість. Це був тихий сигнал – не забувати про себе, довіряти процесу й знати, що я на правильному шляху.
Як ви вважаєте, чи може фотографія бути формою афірмації, коли через образ людина починає бачити себе і своє життя по-іншому?
Так, я щиро вірю, що може. Коли людина бачить себе на фото спокійною, красивою, живою – це змінює внутрішнє відчуття себе. Фотографія здатна стати дзеркалом, у якому людина вперше дивиться на себе без критики, з прийняттям. І це насправді дуже сильний момент.
Юлія, якими ви бачите свої професійні плани на найближчі роки? Чи є у вас мрії, пов’язані з розвитком власного бренду, новими форматами зйомок?
Сьогодні мої плани виходять за межі лише фотографії, хоча вона залишається моєю основою і точкою опори. Я хочу й надалі розвиватися як фотографиня – працювати не тільки з новонародженими, а й з жінками, родинами, знімаючи не просто образ, а стан, внутрішню історію. Паралельно з цим для мене зараз дуже важливий ще один напрям – книга, над якою я працюю. Вона має назву «Повернення до самої себе» і народилася з мого особистого досвіду: життя до еміграції, адаптації в Америці, непростих стосунків, моментів знецінення і втрати віри в себе. Це не художній роман і не мотиваційний маніфест – це чесна та жива розмова про внутрішні злами, про роботу з мисленням, афірмації, про те, як маленькі кроки й щоденні рішення змінюють якість життя. Для мене ця книга – спосіб підтримати інших жінок, які проходять схожі етапи, дати відчуття: ти не одна, з тобою все гаразд, ти маєш право на свій шлях і свій темп!
