Світлана Сорока — професійна фотографиня з понад 13-річним досвідом. Сьогодні вона працює в Лос-Анджелесі, реалізуючи портретні, рекламні, контент- та івент-проєкти для міжнародних клієнтів. У її професійному портфоліо – робота на закритих подіях світових брендів, зйомки у складних репортажних умовах і досвід взаємодії з різними культурами та менталітетами. Її стиль формувався роками: через подорожі, спостереження, помилки й сильні професійні виклики, які загартовують не лише техніку, а й характер. В інтерв’ю для GOSSIP Світлана говорить про свій шлях у професії, роботу в США і про те, чому справжній почерк народжується не з трендів, а з внутрішньої чесності.
https://www.svitlanasoroka.com
Світлано, у фотографії ви вже понад 13 років – це великий шлях, який неможливо пройти без внутрішніх змін. З чого все починалося для вас і як трансформувалося ваше бачення професії від перших зйомок до сьогоднішнього рівня?
Мені здається, мій шлях починався не з чіткого рішення «я буду фотографом», а з внутрішньої потреби фіксувати життя, поки я подорожувала й спостерігала за людьми. Певний період життя я працювала ландшафтним дизайнером і це давало мені стабільність, але всередині жило відчуття, що я ніби виконую «не своє», навіть якщо зовні все виглядало успішно. У фотографію мене м’яко підштовхнули близькі (посміхається), вони побачили в мені те, чого я сама тоді не визнавала, і це стало моєю точкою старту. Спершу я вчилася буквально на всьому, що траплялося, багато знімала друзів, робила помилки й чесно проходила етап невпевненості. З часом моє бачення змінилося: фотографія стала для мене не про техніку як таку, а про уміння бачити людину, її стан і контекст, у якому вона розкривається.
Наразі ви працюєте в Лос-Анджелесі, розкажіть, як переїзд і робота в США вплинули на вашу професійну ідентичність?
Переїзд дав мені дивну, але цінну річ – відчуття спокою всередині, навіть попри нову мову й незнайомі правила гри. Я приїхала сюди після періоду, коли тіло вже сигналізувало про накопичений стрес, і мені було важливо відновитися, а потім знову збирати себе професійно. Лос-Анджелес показав мені інший темп і масштаб: тут потрібно бути дуже включеною, багато спілкуватися, проявлятися, не чекати, поки тебе «помітять». Вимоги до себе стали більш системними: я почала чіткіше вибудовувати процеси, комунікацію та відповідальність за результат, не втрачаючи любові до живого кадру. Ідентичність при цьому не звузилася – я й досі не відчуваю себе «тільки фотографкою», радше людиною, яка через фотографію веде діалог зі світом.
Світлано, а як формується впізнаваний почерк фотографа? Чи вважаєте ви, що стиль – це свідомий вибір, чи він народжується природно через досвід?
Мій досвід підказує, що стиль не можна придумати й одягнути, як костюм, він виростає з того, як ти живеш, що відчуваєш і що вважаєш красивим або справжнім. Звичайно, є технічні речі, які можна обрати свідомо: колір, світло, композиція, темп зйомки, але «почерк» народжується, коли все це проходить крізь твою особистість. Я люблю імпровізацію, адже підготовлена картинка інколи виглядає занадто «зробленою», а мені важливо, щоб кадр дихав. З часом ти починаєш краще розуміти, що тобі близько, а що ні, і перестаєш зраджувати собі заради трендів. Стиль також формує середовище: в Лос-Анджелесі багато фактури, сонця, локацій, і це підживлює творче мислення щодня. Але головне – це не локації й не пресети, а здатність бачити людину так, щоб вона впізнала себе і захотіла собі довіряти!
У вашому професійному досвіді була зйомка закритого показу Dolce & Gabbana в Італії. Що це був за проєкт і чим він для вас запам’ятався?
Це була Сицилія, я працювала на одному із найстаріших кінофестивалів Європи «Taormina Film Festival», а також на закритому показі Dolce & Gabbana – Alta Moda, що був організований на території історичного храмового комплексу, який бренд повністю орендував під подію. Підготовка до цього івенту тривала роками, а доступ мали одиниці, тому атмосфера була дуже концентрованою й напруженою. Фотографів практично не було, вимоги до конфіденційності та точності роботи були максимальними, і я працювала з клієнтами, імена яких не можна було озвучувати публічно. Зйомки тривали з ранку до ночі, а фотографії потрібно було обробляти й передавати буквально за 10–15 хвилин, що вимагало повної зібраності. В якийсь момент у мене сіли батарейки у спалаху саме перед ключовим кадром, але я швидко замінила їх, перебудувала налаштування і продовжила працювати без паузи (посміхається). Лише після завершення події я усвідомила, наскільки це був сильний і виснажливий досвід, який остаточно навчив мене працювати з великим стресом і відповідальністю!
Фотограф у США – це не лише творчість, а й чітка бізнес-модель. Як вам вдається поєднувати креатив і системність, не втрачаючи інтересу до професії за скільки років?
Я чесно вважаю, що без системності тут важко вижити, навіть якщо ти дуже талановита людина, бо ринок швидкий і вимогливий. Мені допомагає те, що я не намагаюся загнати себе в одну нішу, бо монотонність дуже швидко вбиває цікавість і веде до вигорання. Я люблю чергувати формати, змінювати задачі й залишати собі простір для імпровізації, тоді професія не перетворюється на конвеєр. У той же час я розумію, що клієнтам потрібні ясні правила: процес, комунікація, терміни, і я навчилася тримати цю рамку без жорсткості. Переїзд у США також підштовхнув мене бути більш видимою: знайомства, нетворкінг, участь у професійних зустрічах. А інтерес тримається на тому, що я досі бачу у фотографії живий діалог, а не просто послугу.
Світлано, а які навички, окрім технічних, ви вважаєте критично важливими для сучасного фотографа? Що сьогодні відрізняє професіонала від людини, яка просто має камеру?
Перше – це справжнє бажання, тому що без нього людина не витримує ні навчання, ні помилок, ні повільного росту, а у фотографії це неминуче. Друге - комунікація, бо камера може бути прекрасною, але якщо ти не вмієш працювати з людьми, ти не знімеш того, що є головним – стану. Дуже важливими є відповідальність і стресостійкість: інколи в тебе є секунди на рішення, і тоді вирішує не «натхнення», а зібраність. Професіонала також відрізняє досвід, який він прожив руками: коли ти розумієш налаштування й світло не теоретично, а тілесно, ти не губишся в складних умовах. Камера – це інструмент, а професіоналізм – це поєднання мислення, емпатії та практики.
Цікаво, як ви бачите свій професійний розвиток далі? Чи є у вас амбіції виходити за межі класичної фотографії?
Мені цікаво розширюватися не лише через «знімати більше», а через сенси, які можна підсвітити фотографією. Я люблю ідею портретів відомих людей, бо це інший рівень доступу до характерів і історій, і в Лос-Анджелесі для цього є багато можливостей. Але ще сильніше мене торкає соціальний напрям: я думаю про проєкт, який міг би допомагати тваринам знаходити дім, і мені хочеться об’єднати в цьому і візуальну силу, і публічність, і людей, які можуть впливати. Для мене важливо робити те, чим я можу пишатися не лише як професіонал, а і як людина, яка залишає добрий слід.
