Психологія рідко стає випадковим вибором. Найчастіше це внутрішній поклик, який формується задовго до того, як людина свідомо обирає професійний шлях. Для Катерини Блогерман цей інтерес зародився ще в дитинстві – у момент першого знайомства з психологічними тестами. Замість страху чи розгубленості вона відчула захоплення й цікавість до того, як працює людська психіка, як приховані процеси формують наші думки, почуття та вчинки. З роками це захоплення переросло у глибоке прагнення зрозуміти себе та інших, знайти сенс у міжособистісних стосунках і відкрити закони душевного життя. Сьогодні Катерина – практикуючий психотерапевт, яка поєднує кілька підходів і допомагає людям знаходити гармонію у стосунках, відчуття внутрішньої цілісності та справжню опору в собі.
Катерино, розкажіть, як так склалося, що ви обрали психологію та психотерапію своїм професійним шляхом? Які події чи внутрішні пошуки підштовхнули вас саме до цієї сфери?
Моя історія почалася ще в дитинстві. Я добре пам’ятаю день, коли перед вступом до школи мені проводили психологічні тести. Замість хвилювання чи страху я відчула справжнє захоплення – мені здавалося, що я торкаюся до якогось прихованого знання. Пізніше я безупинно розпитувала маму: що це означає, чому саме такі питання, який у цьому сенс? Напевно, саме тоді в мені зародилася цікавість до психології як до світу, в якому відкриваються невидимі закони нашої душі. Варто сказати, що з самого раннього віку у мене була схильність до глибокої рефлексії. Я завжди уважно придивлялася до себе, до своїх реакцій і почуттів, і водночас із захопленням спостерігала за іншими. Мене цікавили всі процеси психіки, філософські питання, природа міжособистісної комунікації. Я намагалася зрозуміти: чому ми думаємо і діємо саме так, а не інакше, що стоїть за словами й вчинками. Тому, коли з’явилася можливість обрати навчання на психолога, я не вагалася ні хвилини. Це рішення було для мене настільки природним і водночас довгоочікуваним, що я сприйняла його як справжнє здійснення внутрішнього поклику. І весь час навчання я проживала з відчуттям великого захоплення, жаги до знань і щирого натхнення від практики.
Ви поєднуєте кілька напрямів у своїй роботі – гештальт, емоційно-образну терапію, НЛП. Як відбувалося ваше знайомство з цими підходами і що кожен із них дав особисто вам?
До того, як обрати методи, у яких я працюю сьогодні, я пройшла особисту терапію з різними фахівцями в кількох ключових підходах і мала досвід роботи з коучами, які використовували техніки НЛП. Саме гештальт, емоційно-образна терапія та інструменти НЛП дали мені найсильніші результати вже на початку терапії. Я на власному досвіді переконалася, що саме ці методи виявляються найефективнішими й дозволяють досягати змін швидко й глибоко. Водночас я добре розумію: кожній людині підходить щось своє, але для себе я обрала саме ці напрямки, бо вони резонують зі мною найбільше. Гештальт для мене більше, ніж метод. Це простір, де є унікальні техніки, зокрема «порожній» і «гарячий» стілець, які дають змогу зустрітися з собою на найглибшому рівні. І водночас це підхід, що зосереджується на поведінкових патернах у живому контакті між клієнтом і терапевтом. Я переконана: немає нічого ефективнішого, ніж усвідомлювати й трансформувати свої повторювані схеми у самому процесі терапії, створюючи нові нейронні зв’язки й одразу відчуваючи, як ці зміни природно вплітаються у життя. Гештальт докорінно трансформував мене: люди, які знали мене до навчання й власної терапії, часто кажуть, що я стала іншою. І справді, тепер я більш свідома, спокійна, чітко розумію, чого хочу і як саме побудована моя внутрішня система. Мої травми трансформувалися у мою силу, а це зробило можливим здійснення мрій швидше та м’якше. Емоційно-образну терапію та НЛП я використовую як тонке й точне доповнення до гештальту. Це більш сфокусовані інструменти, які дозволяють працювати точково й посилюють ефект, допомагаючи швидко торкатися глибинних шарів досвіду та відкривати нові стратегії поведінки.
З якими запитами найчастіше приходять до вас люди? Чому, на вашу думку, тема стосунків у парі та особистісного розвитку настільки актуальна сьогодні?
Так, ви маєте рацію: найчастіше люди звертаються саме із запитами, пов’язаними зі стосунками у парі та особистісним розвитком. І я вважаю це абсолютно природним. Адже що може бути важливішим для людини, ніж гармонія у близьких стосунках і відчуття власної реалізації? Стосунки в парі – це простір, де ми проживаємо найсильніші емоції, зустрічаємося зі своїми вразливими місцями і водночас отримуємо найбільшу підтримку. А особистісний розвиток – це шлях до внутрішньої цілісності, до розуміння себе, своїх цінностей і покликання. Саме тому ці теми залишаються актуальними завжди, але особливо сьогодні, у світі швидких змін і високих вимог, коли люди шукають глибшої стабільності, сенсу та справжньої близькості.
Як виглядає трансформація людини під час терапії? Що змінюється у внутрішньому світі клієнта, коли він знаходить опору в собі чи вчиться будувати здорові стосунки?
Якщо говорити метафорично, то до терапії життя людини часто нагадує вузький коридор: простір, у якому сприйняття світу обмежене, видно лише кілька варіантів дій і здається, що іншого шляху немає. А під час терапії це сприйняття розширюється – ніби відкриваються двері й вікна, з’являються нові перспективи та горизонти. Людина починає бачити ширше, і виявляється, що вибір завжди є. Найважливіша ж трансформація полягає в тому, що людина починає чути й по-справжньому розуміти себе. А з цього розуміння народжується й нова якість стосунків з іншими людьми та зі світом. Внутрішній хаос трансформується на цілісність, життя стає яскравішим, насиченим, наповненим сенсом і радістю. Це відчуття, ніби всередині з’являється власний міцний фундамент, завдяки якому можна впевнено рухатися своїм шляхом і будувати життя в гармонії з собою.
Катерино, а у чому головна сила психотерапевта — у техніках чи в особистості, яка сидить навпроти клієнта?
Сила психотерапевта завжди у комплексі. Коли мене запитують близькі, як обрати свого спеціаліста, я завжди наголошую: дивитися потрібно і на освіту, і на саму людину. З професійного боку важливо, щоб у терапевта була повноцінна вища психологічна освіта (це 5–6 років навчання), сертифікація у певному методі (не менше 5 років) і, в ідеалі, спеціалізації, що відповідають конкретним запитам клієнта (кожна спеціалізація триває приблизно від 1,5 року). У сумі це не менше 12 років навчання. І, безумовно, обов’язковою умовою є особиста терапія самого фахівця та регулярна супервізія. Але є й інший, не менш важливий аспект – особистість терапевта. Важливо звертати увагу на те, як саме він вам резонує: чи викликає довіру, відчуття спокою, внутрішню готовність відкриватися. Якщо терапевт як людина не подобається або викликає настороженість, рівень довіри буде низьким. А без довіри процес саморозкриття йде повільно, важко, а часом може й зовсім зупинитися. Терапія завжди будується «п’ятдесят на п’ятдесят»: 50% відповідальності лежить на клієнтові – у його відкритості, сміливості досліджувати себе та готовності інтегрувати досвід у життя. І ще 50% – це особистість і професійність терапевта. Саме ця комбінація і створює простір, у якому можливі справжні зміни.
Розкажіть, а які найбільш поширені помилки роблять пари у стосунках?
Найпоширеніша помилка у стосунках – це порушення комунікації. І проявляється вона по-різному. Хтось замовчує, і тоді невдоволення накопичується до того моменту, коли проривається у вигляді сварок чи відчуження. Хтось говорить, але робить це у формі, яка ранить: звинувачення, претензії, різкий тон. І тоді партнер замість діалогу включає захист – агресію, уникання чи ігнор. А буває, що людина просто не знає, що сказати, бо ще сама не розуміє своїх справжніх почуттів і потреб. Я б сказала, що в основі майже всіх криз у парі – це невміння чесно й зрозуміло висловлювати себе та водночас чути іншого. Любов може бути дуже сильною, але без навички відкритої, поважної комунікації вона стикається з перешкодами. Ще одна поширена помилка – ілюзія, що стосунки «повинні працювати самі по собі». Насправді ж вони завжди вимагають уваги, турботи й готовності змінюватись, вчитися новому, так само, як і будь-яка інша важлива сфера життя.
Чи можна «врятувати» стосунки, якщо партнери відчувають, що віддалилися один від одного, чи бувають точки неповернення?
Я вважаю, що спробувати врятувати стосунки завжди має сенс. Навіть якщо партнери відчувають віддаленість, це ще не означає, що вони не можуть знову знайти шлях один до одного. Терапія дає можливість побачити, де саме вони «загубилися», і відновити діалог, близькість, довіру. Навіть у найскладнішому випадку, коли зберегти стосунки не вдається, ця робота не буває даремною. Людина отримує розуміння того, що саме зламало зв’язок, які її власні патерни зіграли роль у кризі, і над чим потрібно працювати, аби не повторювати ті самі помилки у нових стосунках. А приклади «точок неповернення» я б зазначила такі : систематичне насильство (фізичне, емоційне), хронічна зрада або брехня (коли довіра вже не відновлюється), знецінення та відсутність поваги (коли приниження стало нормою), повна відсутність мотивації працювати над стосунками зі сторони партнера, різні фундаментальні цінності і неготовність їх змінювати. Я вірю, що варто пробувати рятувати стосунки. Але існують ситуації, де головне – не зберегти пару, а зберегти себе. Тоді «точка неповернення» стає водночас і точкою нового старту для кожного окремо.
Як психологу вам доводиться бути свідком чужого болю, зрад, розлучень. Що допомагає вам залишатися ресурсною і не переносити чужі історії у своє життя?
У першу чергу моєю опорою є стабільна особиста та групова супервізія. Це основа професійної гігієни будь-якого терапевта. Ще під час навчання нам наголошували: відновлення власного ресурсу – це не привілей, а прямий обов’язок. Інакше толку від терапевта просто не буде. Мої особисті джерела ресурсу дуже різні. Балет для мене - одне з найулюбленіших. Я обожнюю бути глядачем і так само люблю займатися балетом для дорослих під живу музику фортепіано. Це абсолютно особливий стан присутності та краси . Коли немає можливості бути на балеті, мене наповнюють йога, пілатес і малювання. Оскільки я екстраверт, для мене надзвичайно важливе живе спілкування з близькими по духу людьми, довгі прогулянки, спільні активності: майстер-класи, концерти, виставки. Я люблю пробувати різні види мистецтва й відкривати нові місця. І ще одна важлива частина мого ресурсу – це краса. У мене дуже розвинена візуальна репрезентативна система, тому я отримую силу і натхнення, коли споглядаю прекрасне або створюю його сама. Моє улюблене «медитативне заняття» – облаштовувати простір удома, декорувати й створювати атмосферу затишку. Це не просто побут, а справжній спосіб наповнитися.
Багато хто шукає щастя в зовнішніх досягненнях. Як зрозуміти, що час звернутися до себе і зайнятися власним внутрішнім світом?
Шлях у терапію може починатись навіть з відчуття «щось не так, але я не знаю що саме». Але доволі часто це відчувається дуже чітко: досягнення не приносять радості, постійна гонитва, втома, дратівливість, відчуття апатії, відчуття порожнечі чи навіть питання «а навіщо все це?» – це і є сигнали, що час зупинитися і подивитися всередину. Також дуже часто саме у гештальт терапію звертаються не через проблеми, а для більш глибоко самопізнання, бо що ще може бути цікавішим, ніж ти сам?
Як результат підвищується рівень усвідомленості, посилюється відчуття щастя та задоволення від життя.
А які практики чи інструменти ви порадили б тим, хто хоче розпочати шлях до себе, але не знає, з чого почати?
Мені завжди є чим поділитися, тому запрошую вас у мій телеграм-канал та інстаграм – там ви знайдете багато практичних порад і натхнення для щоденного життя. Але початок завжди дуже простий – достатньо зробити маленькі кроки у бік більшої уваги до себе. У гештальт-терапії ми часто говоримо, що усвідомлення – це вже половина шляху. Коли ми швидко зчитуємо свій стан і можемо конкретно визначити його складові, тоді нам легше розуміти, що стоїть за цими відчуттями: які саме бажання вони виражають, які потреби сигналізують про себе, де порушуються наші кордони і що для нас справді важливо у цей момент. Усвідомивши це, ми отримуємо можливість діяти не автоматично, а вибирати, як реагувати, і як подбати про себе. Дуже гарно працює вести щоденник відчуттів. Можна ставити будильник чи нагадування на телефоні кілька разів на день, щоб зупинятись і коротко фіксувати свої емоції та тілесні відчуття. Записувати різні почуття й намагатися помічати відтінки: не просто «погано», а «засмучено», «розгублено», «самотньо». Так поступово ви вчитеся помічати закономірності: у які моменти з’являється напруга, що дає радість, що викликає втому чи злість. Це формує звичку чути себе в реальному часі, а не заднім числом. До речі, тим, хто думає, що «я нічого не відчуваю», хочу сказати: у будь-яку мить нашого життя ми переживаємо щонайменше п’ять емоцій одночасно. Просто іноді нам складно їх почути чи назвати. І саме практика щоденних пауз, записів або навіть простого нагадування на телефоні допомагає поступово налаштувати «внутрішній слух» і почати розрізняти ці відтінки.
