Люсі Іванюк – українська стилістка з понад 20-річним досвідом у beauty-індустрії, жінка, яка перетворює волосся на мову ідентичності. Вона засновниця салону в Коломиї, який принципово не закрила навіть після переїзду до США, зберігши робочі місця для своїх майстрів і простір для клієнтів. Сьогодні Люсі живе та працює в Америці, готується відкрити новий салон і фактично будує міст між двома світами – українською школою краси та глобальним ринком. Вона – менторка для більш ніж п’ятдесяти стилістів, які вчаться у неї не лише техніці стрижки, а й умінню «одягати» людину в образ, що відповідає її енергії, професії та внутрішньому стану. Для Люсі стрижка – це не послуга, а акт підтримки: спосіб допомогти людині пережити еміграцію, втрату, хворобу, зміну ролей і вийти з салону не просто іншою зовні, а сильнішою всередині!
Люсі, ви більше ніж 20 ріків у beauty-сфері. Якщо озирнутися назад, який момент чи подія стали тим «пусковим механізмом», що сформував вашу філософію: робити не просто зачіски, а створювати людям ідентичність?
Я – бунтарка за природою (посміхається). Мене завжди дратувало, коли людину намагаються втиснути в рамки: як «правильно» виглядати, як «можна» одягатися, який колір волосся «доречний у твоєму віці». Нас же з дитинства формують школа, релігія, політика, чужі думки і в якийсь момент людина перестає чути себе. У кріслі майстра це дуже видно. Клієнтка дивиться в дзеркало й питає: «Мені так нормально? Мені йде?» А мені хочеться відповісти: «Спробуй не питати, спробуй відчути». Звідси і моя філософія: я не роблю просто стрижку чи укладку. Я ставлю запитання: «Хто ти? Скільки ще років ти хочеш прожити в цьому образі? Чи не час попрощатися з тією собою, якій уже 10 років?» Я хочу, щоб люди не бігли за брендами, а самі ставали брендами. Щоб спочатку наповнили себе зсередини тим, чого їм так бракує, а вже потім підбирали зачіску, колір, стиль. Коли людина «сита» всередині, вона розквітає, видає назовні квіти, а не колючки. І волосся тоді не просто форма, а продовження її суті, її ідентичності!
Хто або що сформувало вашу сміливість працювати не «за трендами», а створювати власний стиль? Це внутрішній голос, досвід, школа чи люди, які зустрічалися на шляху?
Передусім – внутрішній голос. У мене з юності є відчуття: якщо всі так роблять, я принаймні маю перевірити, а чи точно це моє. Я можу знати всі тренди, але не зобов’язана їм служити. Були й люди, які підсилювали цю сміливість. Наприклад, вчителька англійської колись сказала мені фразу, яку я пам’ятаю досі: «Де б ти не була, не дозволяй нікому зламати твою сутність». І я справді живу так: нова країна, нові закони, нова мова, але ядро всередині лишається тим самим. Я не боюся конкуренції, не боюся, що хтось «переб’є» мій ринок. Якщо людина зробила себе брендом, якщо її енергія відчувається, якщо вона по-справжньому зацікавлена в результаті клієнта: вона завжди буде затребувана. Я не про «зробіть як минулого разу», я про «давайте зробимо так, щоб ви сьогодні виглядали ще краще, ніж учора»!
Ваш салон у Коломиї – це бізнес, який ви свідомо не закрили навіть після переїзду. Чому для вас було принципово залишити в Україні робочі місця?
У 2014 році, коли в Україні почала переживати складні часи, я саме відкривала свій оновлений салон – повністю з нуля; це був мій простір, зроблений моїми руками й серцем. Коли з’явилася можливість переїхати в США, переді мною стояв дуже простий, але болісний вибір: продати, закрити, «поставити крапку» або залишити комусь і дати шанс цьому місцю жити далі. Я не змогла поставити крапку і залишила салон команді. На той час я не мала з того пасивного доходу, але я знала: за кожним кріслом стоїть майстер, за кожним майстром – сім’я. Для мене салон в Коломиї – це не просто бізнес, це точка опори для людей, які зі мною пройшли великий шлях.
Наразі ви готуєтеся відкривати салон у США. Яким ви бачите цей простір?
Я дуже чітко відчуваю: це не буде «копія Коломиї в Америці». Це буде наступний рівень. Салон в Україні дав мені досвід, глибину й розуміння команди, салон у США має стати простором, де українська естетика зустрічається зі світовою аудиторією. У команді я хочу бачити і українських, і інтернаціональних майстрів, але з нашим відчуттям стилю й турботи. Це буде місце, куди американці приходитимуть не просто «підстригтися», а доторкнутися до нашої культури сервісу. Як люди йдуть в азійський ресторан і знають, що там буде особлива кухня, свої спеції, свої правила, так само я хочу, щоб вони йшли в український салон розуміючи: тут інший підхід, інший рівень включеності й деталізації!
Люсі, як ви плануєте поєднувати українську автентичність зі світовими beauty-стандартами? Що саме ви хочете привезти в США як «українську ідентичність»?
Українську автентичність я хочу привезти в США не у вигляді «фірмового стилю», а як глибоке відчуття турботи. Український сервіс – це коли майстер не просто миє голову, а дбайливо працює зі шкірою, знаючи, що кожна точка відповідає за напругу, стрес, розслаблення. Для нас це маленький ритуал, який має відновити людину, а не просто підготувати до стрижки. Я хочу, щоб люди, заходячи в наш салон у США, відчували: тут не намагаються підлаштуватися під ринок, тут пропонують іншу систему координат, інший спосіб бачити красу й людину. Щоб закохатися в українську школу, достатньо відчути одне: нам не байдуже. Не байдуже, як людині помили голову, у якому стані вона зайшла й у якому вийшла, чи відчуває себе красивою, а не просто «підстриженою». Для мене салон – це не про крісла й дзеркала, а про простір, де хоча б на годину можна зняти з себе тягар війни, еміграції, хвороби чи втоми. Я хочу, щоб наш салон у США став саме таким «м’яким місцем», де люди приходять не лише за стрижкою, а по відчуттях: тут зі мною поводяться як із цінною людиною!
Чи відчуваєте ви, що відкриваєте людям не тільки нову зовнішність, а й нові двері всередині себе?
Так, я відчуваю це щодня. До мене приходять жінки після війни, еміграції, розлучень, втрат, онкодіагнозів, чоловіки-військові, медики, мами у виснаженні і їхній запит «про волосся» дуже часто насправді про право на новий етап! Через зміну образу люди інтуїтивно проживають біль, і моє завдання зробити цю зміну не травмою, а опорою. Тому я готую їх до рішення: говорю, слухаю, показую варіанти, а інколи можу навіть не стригти одразу, якщо бачу, що це імпульс. Найцінніша мить, коли людина дивиться в дзеркало і впізнає не просто нову стрижку, а нову себе: вирівнює плечі, інакше дивиться, м’яко посміхається. Заради цих секунд я й працюю, бо в них я точно знаю, що допомагаю людині повернути віру в себе!
