Людмила Лисенок – майстриня, яка 22 роки створює красу, точність і довершеність у nail-індустрії. Експерт апаратного манікюру, Licensed Nail Tech у США, жінка, яка пройшла шлях, що під силу далеко не кожному. За останні 3,5 роки вона змінила три країни, заново вибудовуючи життя, адаптуючись, працюючи, навчаючись і щоразу доводячи собі та світові: професіоналізм – це не локація, а внутрішній фундамент. Її історія — про силу еміграції, про безперервний рух, про професійну стійкість. Сьогодні Людмила живе та працює в США, розвиває експертність, отримує високі оцінки клієнтів і продовжує той шлях, який почала більше двох десятиліть тому – шлях майстрині, яка завжди росте, вчиться і не боїться починати з нуля!
Людмило, за останні 3,5 роки ви змінили три країни та 7 місць проживання. Як ви прожили цей безупинний рух?
Я ніколи не мріяла про переїзд і не уявляла себе за межами України. У мене була стабільність, облаштоване життя і той ритм, у якому я почувалася впевнено й спокійно. Але вимушена еміграція змінює все. Я їхала не за новими можливостями, я рятувала своїх дітей. І з цього моменту моє «старе я» почало стиратися, а нове – формуватися з нуля. Першою була Польща. Нас прихистила церква, і ми прожили там рік: рік виживання, прийняття й великої вдячності, але всередині я відчувала – це не моя країна, тому я поїхала далі. Новий виклик – Бельгія. Інша мова, інші правила, новий менталітет. Я знову будувала все з нуля: документи, побут, роботу. Кожен переїзд стирав попередню версію мене й формував нову. Ти живеш ніби «в гостях», і в якийсь момент дім перестає бути адресою – він там, де твої діти. Ці роки повністю змінили мої цінності. Все зайве відпало, а головне – я стала сильнішою, мудрішою і вперше відчула справжню стійкість.
Еміграція стає тестом на витривалість. Які внутрішні якості допомогли вам не просто адаптуватися, а й залишитися сильною, коли ґрунт під ногами постійно змінювався?
Коли йдеться про життя твоїх дітей, ти не маєш права боятися. Усередині може тремтіти кожна клітина, але назовні ти дієш холодно, чітко й раціонально. Саме це материнське відчуття відповідальності і тримало мене у найважчі моменти Дуже сильною опорою була моя віра. Я багато молилася, і Бог посилав у моє життя людей, які були для мене справжніми «руками Бога». Вони допомагали, підтримували, вели. Я реально відчувала духовний захист і те, що я не сама. Навіть у найважчі дні ми ніколи не залишилися без даху, без їжі, без підтримки. Завжди був вихід. У Біблії є слова: «…і якщо виділить дорогоцінне з нікчемного…». І це стало моїм принципом. Навіть у поганому дні можна знайти щось світле. І коли ти вмієш витягувати це «дорогоцінне», тобі завжди буде за що дякувати!
Людмило, за кордоном часто треба доводити свою експертність заново. З вашим досвідом, як ви проходили цей шлях у кожній новій країні?
В Україні ми живемо в середовищі, де висока майстерність майже є нормою. Це неймовірно, але українці – нація перфекціоністів. Багато технік, продуктів і напрямів прийшли до нас із Америки чи Європи, але саме українські майстри вивели їх на інший рівень. Так, як працюють українці, тут не працюють (посміхається). Я бачила американські салони, власників, які самі роблять манікюр, але рівень – зовсім інший. У нас в Україні є внутрішня потреба робити все якісно, чисто, довершено. Це те, що нам закладено десь дуже глибоко нашою культурою. Коли я подавалася на ліцензію в США, я прикріпила близько десяти документів, тому що більше просто не дозволялося, але я могла б прикріпити ще стільки ж: курси з України, навчання в Європі, підвищення кваліфікації. Моя папка з сертифікатами – це, по суті, історія мого життя. За кордоном я не доводила, що «щось умію», я просто продовжувала робити свою роботу так, як робила в Україні: якісно, професійно, уважно до кожної деталі. І саме цей підхід став найкращим доказом моєї експертності!
Кожна країна має свій погляд на beauty-сферу. Що вразило вас найбільше у підході до манікюру й сервісу в США?
Тут надзвичайно розповсюджені в’єтнамські салони – буквально на кожному кроці. І, на жаль, дуже часто клієнти виходять звідти з повністю зіпсованими нігтями. Я бачила настільки грубу роботу, що мені було щиро боляче дивитися. Мені здається, що багато хто навіть не розуміє, як сильно можна нашкодити. При цьому вони працюють переважно акрилом. І я хочу підкреслити: акрил – чудовий матеріал, але проблема не в матеріалі, а в тому, як з ним працюють, і коли роблять манікюр за 15 хвилин, там просто немає шансу на якість. І саме на цьому тлі українські майстри в Америці й Європі стали справжнім проривом. Американці в захваті, як можуть виглядати нігті: акуратно, чисто, тонко, з правильною архітектурою, з формою, яка тримається тижнями. Вони не розуміють, як це можливо, для них це щось нове й абсолютно вражаюче (посміхається).
Людмило, за 22 роки в професії ви бачили різні тренди, навчалися новому, адаптувалися до інших ринків. Що сьогодні для вас означає «експертність»?
Для мене експертність давно вийшла за межі техніки. Так, майстер повинен знати методи, матеріали, володіти відточеною рукою – це база. Але справжня експертність починається там, де закінчуються інструменти. Бо можна робити ідеальні нігті, але залишатися неприємною людиною і клієнт не повернеться. А можна поєднати професійність із людяністю, створити той простір, куди хочеться прийти не лише за манікюром, а й за відчуттям тепла, тиші чи розмови. Часто жінки приходять саме за цим. Тому для мене експертність – це любов до людей, вміння бачити особистість, пам’ятати її історії, відчувати душу.
Чи змінила вас Америка як фахівчиню та як жінку?
Я не можу сказати, що Америка кардинально змінила мене як жінку чи як фахівчиню. Швидше, вона оголила й підсилила ті якості, які були в мені завжди. Я стала іншою: більш зібраною та організованою. Тут життя вимагає планування, і я навчилася тримати свій день «у руках». Водночас Америка навчила мене сповільнюватися й бачити красу життя, я стала відкритішою до нового та зрозуміла важливу річ: ріст завжди за страхом, і я навчилася йти назустріч тому, що лякає. Після війни й переїздів я по-іншому відчуваю цінність кожного дня. Не відкладаю на потім: якщо є шанс побачити, спробувати, поїхати – я зроблю це. Америка подарувала мені нову відкритість до життя і глибше відчуття присутності Бога в кожному дні. Це те, що змінило мене найбільше.
За що ви вдячні своїм 3,5 рокам еміграції? І що хотіли б сказати жінкам, які тільки-но роблять перший крок у невідомість?
Я вдячна еміграції за те, що вона стала моєю великою школою: школою сили, віри й внутрішнього росту. Кожен день цього шляху, і легкий, і болючий, загартовував мене, змушував підніматися після падінь і показував, що жінка здатна витримати значно більше, ніж думає, коли довіряє Богові й рухається вперед. Жінкам, які роблять перший крок у невідомість, я хочу сказати: віра ніколи не підводить. Коли довіряєш Богові, навіть найважчі обставини стають шляхом очищення й обновлення. І важливо пам’ятати, що найбільше щастя приходить тоді, коли, попри свої труднощі, ти продовжуєш робити добро іншим!
