Богдана Качмар – колишня патрульна поліцейська зі Львова, жінка, чий професійний шлях після початку повномасштабної війни кардинально змінився. Разом із маленькою дитиною вона емігрувала до США і почала життя з нуля, залишивши за плечима форму, звання й звичну ідентичність. Сьогодні Богдана працює у Нью-Йорку як майстриня з відновлення та нарощення волосся, спеціалістка з методу K-tip extension, допомагаючи жінкам, які пережили втрату волосся, хвороби та глибокі життєві потрясіння. Її нова професія стала продовженням того самого служіння людям, лише в іншій, жіночій формі. В інтерв’ю Богдана Качмар говорить про шлях від поліцейської до майстрині б’юті-індустрії, про материнство в еміграції і про те, як не втратити себе, починаючи життя спочатку!
instagram.com/hair_bohdana_nyc
Богдано, до війни ви працювали патрульною поліцейською у Львові: професія, яка вимагає сили, витримки й постійної готовності діяти. Якою жінкою ви були в той період? Як служба сформувала вас, як людину?
У той період я була дуже зібраною, сильною зовні й, мабуть, значно закритішою всередині. Поліція вчить тримати удар, не показувати страх, швидко приймати рішення й відповідати не лише за себе, а й за інших. Ця робота загартувала мене, дала витримку, дисципліну й відчуття внутрішнього стрижня, водночас я постійно жила в режимі напруги, де не було місця слабкості. Я звикла бути опорою навіть тоді, коли самій було важко – це сформувало мене як людину, яка не тікає від відповідальності й завжди шукає спосіб допомогти!
Початок повномасштабної війни ви «зустріли» в декреті, з маленькою дитиною на руках. Яким був той момент рішення про виїзд з країни?
Це було, без перебільшення, найважче рішення в моєму житті, бо я дуже любила свою роботу і своє життя у Львові. Я тримала на руках маленьку дитину й усвідомлювала, що тепер відповідаю не лише за себе. Було страшно, боляче й із постійним відчуттям провини, ніби ти зраджуєш усе, що любила. Але водночас це було рішення матері – не з позиції страху, а з позиції захисту. Я не знала, що чекає мене далі, але точно знала одне: я мушу врятувати майбутнє своєї дитини.
Опинившись у Нью-Йорку, вам довелося фактично заново шукати себе. Поділіться, коли зрозуміли: до попередньої професії повернутися неможливо і потрібно починати нове життя?
Це усвідомлення прийшло не одразу, а поступово й дуже болісно. Спочатку в мені жила надія, що, можливо, колись я зможу повернутися до служби, але з часом я зрозуміла, що моя форма залишилася в іншому житті. Тут, у США, я була ніким у професійному сенсі, без статусу, без визнання, без колишньої ролі і в якийсь момент я дозволила собі чесно сказати: «Я починаю з нуля!».
Богдано, ви обрали б’юті-індустрію – сферу, яка дуже далека від поліції. Що стало ключовим у цьому виборі?
У якийсь момент я дуже чітко зрозуміла, що я все життя служила людям, просто форма цього служіння може змінюватися. У б’юті-індустрії я побачила можливість допомагати жінкам інакше – не через закон і силу, а через турботу, красу й відновлення внутрішнього стану! Мені було важливо, щоб жінка виходила від мене не просто красивішою, а сильнішою внутрішньо і я відчула, що тут можу бути по-справжньому корисною – це стало для мене ключовим у виборі нового шляху.
Ви працюєте з жінками, які пережили випадіння волосся, хворобу, хіміотерапію, сильні життєві потрясіння. Що для вас означає ця робота?
Для мене це значно більше, ніж просто робота з зовнішністю – це дуже глибокий контакт із людиною в її вразливому стані. Для багатьох моїх клієнток волосся – це не про красу, а про ідентичність і гідність; коли жінка дивиться в дзеркало і знову впізнає себе, це момент справжньої терапії. Я часто бачу сльози, але це сльози полегшення! В такі моменти я розумію, що роблю щось справді важливе.
Які емоції ви найчастіше бачите в очах клієнток після результату і що в ці моменти відчуваєте самі?
Найчастіше це подив, радість і тиша, коли жінка просто дивиться на себе і не може одразу підібрати слова. У ці моменти я відчуваю велику вдячність за довіру! За те, що мене допустили до дуже особистого й вразливого моменту життя іншої людини – це відчуття відповідальності й честі одночасно і воно завжди залишається зі мною надовго.
Богдана, ви працюєте з методом K-tip extension, який для американського ринку досі є новим і незвичним. Як реагують клієнтки в США і чи складно було «пояснювати» цю технологію іншій культурі?
Спочатку реакція була дуже обережною, адже американський ринок звик до інших технологій, але коли жінки бачать результат, відчувають комфорт, легкість і натуральність, їхнє ставлення швидко змінюється. Для мене було принципово важливо не просто «продати» метод, а пояснити його філософію, я багато говорю про здоров’я волосся, мінімальне втручання і довгостроковий результат. Це допомогло завоювати довіру, і з часом цей метод став моєю професійною візитівкою.
Перехід від форми поліцейської до ролі майстрині, яка працює з жіночністю та красою дуже символічний! У який момент ви вперше подумали: «Я на своєму місці»?
Це сталося в той момент, коли одна клієнтка сказала мені: «Ти повернула мені мене». Тоді я дуже чітко відчула, що мій шлях не випадковий. Я більше не шкодувала, що не повернулася в поліцію – моє служіння просто набуло іншої, дуже жіночої форми. І саме тоді я вперше по-справжньому подумала, що знаходжуся на своєму місці – це було дуже сильне внутрішнє відчуття!
Богдано, а яке головне послання ви хотіли б передати українським жінкам в еміграції, які втратили попередню ідентичність і бояться почати спочатку?
Не бійтеся починати з нуля, навіть якщо здається, що ви втратили все. Ваша цінність не в дипломі, не в посаді й не в країні, в якій ви зараз живете – вона у вас самих. Ми значно сильніші, ніж думаємо про себе у складні моменти і навіть коли здається, що більше немає опори, насправді у вас є найголовніше – ви самі. А цього достатньо, щоб побудувати нове життя!
Чи відчуваєте ви, що ваша робота сьогодні – це продовження служіння, але вже без форми і зброї, зате з турботою і красою?
Абсолютно. Я часто думаю про це (посміхається). Колись я служила в формі: із чіткими правилами, наказами, ризиком і постійною напругою, сьогодні я служу без зброї, але з не меншою відповідальністю. Просто тепер моя «робота» – це руки, дотик, час і уважність до жінки навпроти мене. Раніше я захищала фізично, сьогодні я захищаю емоційно і дуже делікатно. Я бачу, як жінки приходять із втомою, втратами й зламаною вірою в себе і бачу, як поступово розправляються плечі й з’являється погляд, у якому знову є світло – для мене це і є справжнє служіння. І, мабуть, навіть більш усвідомлене, ніж будь-коли раніше!
