Марина Яковлєва – українська шефиня, гастрономічна дослідниця та культурна амбасадорка української кухні в США, наймолодша шеф-кухарка України у 2016 році, авторка гастрономічного проєкту Ash&Earth, спрямованого на репрезентацію регіональної української кухні мовою високої сучасної гастрономії. За понад 12 років у професії Марина пройшла шлях від першої роботи на кухні до формування власної гастрономічної філософії, у центрі якої – повага до продукту, території та культурної пам’яті. Сьогодні, працюючи у США, вона не просто готує страви, вона вибудовує нову мову української кухні для міжнародної аудиторії, доводячи, що гастрономія може бути інтелектуальною, глибокою та конкурентною на світовому рівні. Про шлях у професію, еміграцію, трансформацію української гастрономії та місію представляти Україну через смак – в інтерв'ю з Мариною Яковлєвою!
Марино, 12 років ви присвятили справі всього вашого житті! З якої точки почався ваш шлях у професії кухаря? Чому ви обрали саме цю професію?
Мабуть, їжа завжди була моєю мовою любові (посміхається). Коли я хотіла підбадьорити когось, сказати «я люблю» або показати, як скучила за родиною – я готувала. Для мене це завжди було більше, ніж просто приготування їжі: мій спосіб піклуватися й бути поруч, навіть коли бракує слів. У 18 років, шукаючи тимчасову роботу на літо, я вперше потрапила на професійну кухню й мала щастя працювати поруч з одним із найкращих шеф-кухарів України – Юрієм Приямським. Саме там я побачила, як прості продукти можуть перетворюватися на щось надзвичайне, не лише смачне, а й красиве. Обравши кухню, я просто продовжила говорити своєю мовою любові!
Ви стали наймолодшою шефинею України у 2016 році! Що це означало на практиці?
Це був справді непростий шлях. Я – жінка в професії, де досі переважають чоловіки і до того ж маю дуже тендітну зовнішність, що часто лише підсилювало скепсис на мою адресу. Коли мене представляли новій команді як су-шефа чи шефиню, перші місяці завжди були найскладнішими – мені доводилося щодня підтверджувати, що я займаю це місце не випадково. Це був постійний моральний тиск, іноді й фізичний – із опіками на руках, виснажливими змінами та роботою без права на помилку. Водночас саме цей досвід навчив мене внутрішньої зібраності, витримки та відповідальності за кожне рішення, прийняте на кухні.
Марино, наразі ви проживаєте в США. Поділіться, чому ви прийняли рішення про переїзд до США?
Я вийшла заміж приблизно за пів року до початку повномасштабної війни, вже тоді ми з чоловіком замислювалися про життя за кордоном. Однак війна перекреслила будь-які плани й змусила нас залишитися у Львові. Разом із друзями ми організували тимчасовий прихисток для біженців, де я взяла на себе кухню і працювала стільки, скільки вистачало сил. З часом стало очевидно, що війна надовго, а відповідальність за родину потребує іншого, більш стратегічного рішення. Коли документи для США були готові, ми поїхали без ілюзій і завищених очікувань, лише з прагненням мати змогу фінансово підтримувати близьких, навіть якщо для цього доведеться починати все з нуля. Я мріяла повернутися на кухню і була готова розпочати з будь-якої позиції, адже для мене було принципово важливо не зберегти статус, а залишатися в професії й займатися тим, що я справді люблю та вмію.
Ви вже мали ім’я, досвід та визнання в Україні. Але як це – знову входити в систему з іншого рівня та в іншій країні?
За кордоном твоє ім’я нічого не означає, має значення лише те, як ти працюєш тут і зараз. Я свідомо почала з позиції лінійного кухаря, прийнявши правила нової системи. Уже за місяць стажування мені запропонували позицію шефа — не за титули чи регалії, а виключно за результат. Саме це стало для мене найпереконливішим і найчеснішим підтвердженням професійності.
Марино, американці переважно знають українську харчову культуру через «стереотипні» страви. Як ви реагуєте на таке спрощене уявлення?
Коли я приїхала до США, українську кухню тут здебільшого асоціювали з борщем, варениками й інколи котлетою по-київськи (посміхається). Мене тішить, що ці страви сьогодні чітко ідентифікують як українські – ми відстояли це. Саме тому я створила проєкт «Ash&Earth», щоб показати Україну через територіальну кухню. Першою я презентувала карпатську кухню: регіональну, глибоку й подану мовою сучасної високої гастрономії, щоб американська аудиторія побачила, наскільки багатогранною є українська кухня.
Ви говорите про українську кухню як про високу, глибоку й недооцінену. Що саме в ній, на вашу думку, здатне здивувати світ?
Радянський Союз на десятиліття загальмував природний розвиток української гастрономії, але сьогодні українська кухня переживає дуже сильний і перспективний етап відродження – вона ще не на піку, проте стрімко розквітає. Українські шефи створюють нові техніки, переосмислюють класичні продукти й експериментують, не втрачаючи зв’язку з корінням. Мені близький саме цей шлях, коли нове народжується не замість традиції, а через неї, з пам’яттю, повагою й душею.
Нещодавно ви презентували в США не просто вечерю, а цілісний гастрономічний досвід! Яка була ціль і мета цього формату?
Цей проєкт – авторський гастрономічний формат, у якому я презентую карпатську кухню як територіальну високу гастрономію. Він побудований як цілісний досвід: вісім курсів, продумана подача, візуал і атмосфера працюють разом. Проєкт був створений у співпраці з українськими митцями – графічною дизайнеркою Sasha Pavlova та дизайнеркою одягу Olena Sturza. Моя мета – показати, що українська регіональна кухня може бути сучасною, структурованою й конкурентною на міжнародному рівні, не втрачаючи зв’язку з корінням.
Меню, яке ви презентували – це не просто страви, а культурний код Західної України. А яку реакцію американської аудиторії для себе вважаєте справжньою перемогою?
У цьому меню для мене було важливо передати культурний код Західної України через землю, сезонність і характер регіону, використовуючи мову сучасної гастрономії, а не стереотипними кліше. Справжньою перемогою стала реакція гостей, які після вечері говорили, що відкрили для себе Україну з нового боку. Додатковим підтвердженням цього для мене стало усвідомлення американською аудиторією того, що інгредієнти, які тут сприймаються як делікатеси – білі гриби, чорниця, паростки папороті, карамелізовані шишки, – у Карпатах є частиною повсякденної кулінарної культури.
Якщо говорити про міжнародне визнання, чи бачите ви для себе систему Michelin як один зі способів репрезентації української кухні у світі?
Для мене система Michelin – це орієнтир і одна з міжнародних мов професійної якості. Україна наразі не представлена в Michelin Guide і жоден український ресторан або шеф-кухар ще не отримував зірки Michelin. Саме тому для мене ця тема має ширший сенс. Якщо колись українська кухня буде відзначена на такому рівні, це стане не лише професійним визнанням, а ще однією перемогою для України – знаком того, що наша культура стала видимою й почутою у світі. Але незалежно від нагород, моя задача – робити свою роботу так, щоб Україна звучала гідно вже сьогодні.
Якщо уявити, що через кілька років американці говоритимуть про українську кухню як про одну з найцікавіших у світі: яке місце в цій історії ви хочете займати?
Я свідомо позиціоную себе як українську шефиню, незалежно від країни, в якій працюю. Для мене важливо, щоб українська кухня була впізнаваною й поважною частиною гастрономічного ландшафту США. Бути одним із голосів української гастрономії, який формує міжнародну довіру й повагу!
