Юлія Бородай – професійна фотографиня, дослідниця фотографії та авторка власної методології, яка поєднує художнє мислення, науковий підхід і глибоку роботу з людиною в кадрі. Вона працює у США, де формує свій авторський стиль на перетині української емоційної чутливості та американського професійного стандарту, співпрацюючи з приватними клієнтами, артистами та креативними проєктами. Вона є авторкою наукових статей із фотографії та власної методології навчання, у центрі якої – розвиток авторського бачення, відповідальність за візуальну мову та усвідомлення глибинних процесів, що формують кадр. Для Юлії фотографія – це не просто фіксація реальності, а спосіб говорити про стан, присутність і внутрішній рух людини, де кожен знімок стає частиною діалогу між фотографом, героєм і глядачем!
Юлія, чи пам’ятаєте момент, коли ви усвідомили: фотографія для вас – це вже не ремесло і не спосіб заробітку, а форма мислення?
Так, я добре пам’ятаю цей момент: я почала думати кадрами ще до того, як брала камеру до рук: ловила світло, паузи між людьми, емоції в побутових сценах і вже внутрішньо вибудовувала історію. У мене навіть є улюблена фраза: «Шкода, що очі не можуть знімати» (посміхається). Іноді, дивлячись на світ, я бачу його крізь призму камери й ловлю себе на думці: «Ось ідеальний момент для фото». Тоді я зрозуміла, що фотографія для мене – це спосіб мислення. Вона впливає на те, як я дивлюся на людей, як слухаю і як проживаю момент. Камера лише фіксує те, що вже сформувалося всередині.
Наразі ви проживаєте в США. Еміграція часто змінює ідентичність, а як змінилося ваше внутрішнє «я» після переїзду до США?
Переїзд до США справді став моментом глибокого переосмислення і не лише професійного. В еміграції ти неминуче втрачаєш звичні ролі, статус і підтвердження власної цінності, залишаючись наодинці з питанням: ким ти є без усього цього. Для мене це був період внутрішньої тиші та уважного перегляду себе. Так, мені довелося заново переосмислювати власну професійну вагу й фактично повертатися на початок. У новому середовищі ти не можеш спиратися на минулі досягнення, потрібно знову будувати довіру, репутацію і впевненість у своїй справі, особливо зважаючи на ту конкуренцію, яку я побачила у Каліфорнії. Але водночас я отримала свободу: чіткіше зрозуміла, що саме роблю як фотограф і чому це має цінність незалежно від країни.
Юлія, ви не лише практик, а й авторка власної методології! У чому принципова відмінність вашого підходу від класичних фотографічних шкіл?
Я не вважаю, що не маю право змагатися зі школами чи коледжами з фотографії – там люди з колосальним багажем знань і практики, іноді з досвідом більшим, ніж мій вік. Проте мій шлях був іншим: я навчалася в ПДАБА в Дніпрі на архітектора і саме там отримала фундамент – роботу зі світлом, композицією, простором, формою і все це напряму вплинуло на моє фотографічне мислення. Пізніше, вже в практиці фотографії, від зйомки до зйомки в мені формувався власний підхід до роботи й розуміння процесу. Щодо колективних навчань, я ставлюся до них обережно: часто школи або топові інстаграм-фотографи навчають працювати за однією копією – стилю, обробки, композиції. Принципова відмінність мого підходу полягає в тому, що я не вчу копіювати стиль чи формули. Я працюю з розвитком авторського бачення, відповідальністю за власний погляд і усвідомленням того, як особистий досвід, культура та внутрішні зміни формують візуальну мову фотографа.
Як народилася ідея систематизувати фотографію саме через наукову призму?
З бажання зрозуміти не лише «як», а й «чому» кадр працює. Інтуїція та класичні підходи безумовно важливі, але вони часто залишають багато випадковості й не пояснюють механіку сприйняття або взаємодії з людиною. Мене не влаштовував трендовий підхід, коли фотографія перетворюється на сліпе повторення чужого стилю чи популярних форматів. Це відводить увагу від власного бачення та від того, що насправді працює з емоціями й станом людини. Науковий підхід дозволяє мені систематизувати досвід, помічати закономірності, створювати методи, які працюють стабільно, і водночас залишати простір для інтуїції.
Юлія, у своїй методології ви поєднуєте техніку, композицію і роботу з людиною. Цікаво, а який із цих елементів ви вважаєте ключовим?
Усі три елементи для мене нерозривно пов’язані, але ключовою завжди була робота з людиною. Навіть будучи інтровертом (посміхається), я розумію: кадр народжується через контакт і довіру. На великих зйомках надзвичайно важлива організація і сильна команда. Часто доводиться працювати в незнайомих студіях, з чужою технікою або спалахами і тоді особливо цінною стає допомога людей, які можуть швидко й професійно налаштувати процес. Коли я працюю сама, це значно складніше: паралельно потрібно контролювати техніку, світло, стан моделей, їхній вигляд і власну творчість – це постійне балансування між технічним і художнім. Саме тому команда для мене – це не просто підтримка, а основа процесу; вона дозволяє зосередитися на кадрі й людині, а не на дрібних технічних питаннях, роблячи зйомку по-справжньому творчою.
Скажіть, а як змінюється роль фотографа у сучасному світі, де кожен має камеру в телефоні?
Сьогодні, коли камера є майже в кожного в кишені, роль фотографа справді змінилася і мене це навіть радує. Дивлячись на старі сімейні фото, де всі стояли «під лінійку», з обрізаними обличчями, я розумію, що сьогодні люди можуть знімати гарні кадри самі і це прекрасно. Навіть мої бабусі роблять красиві фото на смартфон (посміхається). З іншого боку, навіть у телефоні важливо розуміти налаштування, світло, композицію. Я бачу, як бренди все частіше використовують ШІ або знімки з обробкою «під непрофесійну камеру» у рекламі і це може виглядати дуже круто, але професійна фотосесія – це зовсім інший рівень: вона дає глибину, роботу з емоціями, деталями і станом людини, які неможливо відтворити одним натисканням на екран. Для фотографа це означає зміщення акценту з техніки на сенс, на історію і на людину, яку може розкрити лише професійна робота.
А як американський ринок вплинув на ваш професійний стандарт?
Суттєво! Тут фотографія чітко сприймається як сервіс і командна робота, де важливі структура процесу, відповідальність і повага до часу: як свого, так і клієнта. Водночас США – це ринок великих можливостей: бренди, артисти, креативні індустрії, у які можна увійти, якщо працювати системно і професійно. Тут цінується уміння адаптуватися, працювати в команді та тримати стабільну якість. В Україні я бачу сильну емоційність, інтуїтивність і глибоку художню чутливість, американський підхід більш прагматичний і структурований. Для мене сьогодні важливо поєднувати ці два світи: українську емоційну глибину і американський професійний стандарт – цей баланс формує мій підхід.
Юлія, над чим ви зараз працюєте як дослідниця? Які теми у фотографії вам сьогодні здаються недооціненими, але перспективними для глибокого вивчення?
Я хочу зайти в ще одну нішу фотографії – роботу з артистами та концертну зйомку! Мене цікавить не стільки подієва фіксація, скільки стан людини на сцені: як змінюється її присутність, енергія, взаємодія з простором та аудиторією. Концертна фотографія – це про межу між контролем і хаосом, між світлом, яке постійно змінюється і моментом, який неможливо повторити. Це інший ритм, напруга і дуже чесний формат, де фотограф не керує реальністю, а навчається миттєво її зчитувати.
Я вважаю цю нішу цікавою для мене з точки зору глибокого аналізу, адже вона поєднує роботу з тілом, світлом, рухом і емоцією в реальному часі, тому є надзвичайно перспективною для дослідження!
