Аліна Поповська – засновниця та ідейна натхненниця Ukrainian Academy, українськомовного освітнього простору для дітей, що об’єднує онлайн та офлайн-навчання за кордоном. Підприємиця, освітянка й жінка, яка, перебуваючи в США, свідомо обрала непростий шлях розвитку саме українськомовної освіти в діаспорі.
У світі, де навіть за наявності великої української діаспори домінують російськомовні освітні проєкти, вона принципово відстоює українську мову як основу культурної та внутрішньої опори для дітей. В інтерв’ю для GOSSIP Аліна відверто говорить про власний шлях, виклики побудови освітнього бізнесу за кордоном та відповідальність за формування українськомовного середовища там, де його досі бракує!
instagram.com/ukrainian_academy_
Аліно, яким був ваш особистий шлях до створення Ukrainian Academy? Чому, перебуваючи в США, ви вирішили створити освітній простір?
Мій шлях до Ukrainian Academy не був запланованим. Це не була історія про бізнес-план, аналіз ринку чи холодний розрахунок – це була історія про внутрішню тишу, в якій раптом дуже чітко чуєш себе. Опинившись у США, я побачила, як швидко життя починає вимагати адаптації: мова, ритм, правила, інший спосіб мислення. Для дорослого це виклик, але для дитини – це справжній зсув світу. Я почала помічати, як українські діти поступово відмовляються від української мови не тому, що не хочуть, а тому, що вона ніде не живе. Якщо мова не звучить у просторі гри, навчання, щоденного спілкування, вона стає мовою «інколи». Мені стало дуже боляче від цієї думки. Так народилося бажання створити простір, де українська буде не спогадом, а теперішнім, не формальністю, а домом. Ukrainian Academy стала для мене способом зберегти не лише мову, а внутрішню цілісність – і свою, і дитячу.
Створення освітнього проєкту – це про внутрішній стрижень. Які виклики стали для вас найскладнішими?
Найскладнішим було прийняти, що цей шлях не буде швидким. Освітній бізнес за кордоном часто будується за принципом максимальної зручності. Тебе постійно підштовхують до спрощення: змінити мову, зменшити глибину, підлаштуватися під більшість. І в якийсь момент ти залишаєшся наодинці з питанням: а що для мене справді важливо? Були моменти сумнівів. Моменти, коли здавалося, що легше здатися, ніж постійно пояснювати очевидне для себе. Але тоді я зрозуміла: мій внутрішній стрижень – це не жорсткість, а вірність. Вірність собі, своїй мові, своїм цінностям. І саме вона не дала мені зійти з цього шляху.
Ви принципово розвиваєте українськомовну освіту за кордоном, навіть усвідомлюючи, що це складніший і менш «комерційний» шлях. Чому для вас це питання важливе?
Тому що для мене мова – це не вибір між варіантами, це частина мене. Українська мова – це моя пам’ять, моя історія, мій спосіб відчувати світ. Я не можу навчати дітей, відокремлюючи знання від ідентичності. Навіть якщо цей шлях менш комерційний, я вірю, що він значно цінніший у довгостроковій перспективі. Я хочу, щоб діти в Ukrainian Academy росли з відчуттям: українська – це красиво, це сучасно, це живо. Що не потрібно обирати між успіхом і своїм корінням, можна мати і те, і інше.
Як ви особисто проживаєте той факт, що україномовних освітніх просторів у діаспорі досі значно менше, ніж російськомовних?
Спочатку це справді було болісно. Я відчувала сум, роздратування і навіть злість: не через сам факт існування російськомовних просторів, а через відчуття несправедливості. Коли ти бачиш, як українська мова опиняється на узбіччі навіть там, де живе багато українців, це ранить. Було відчуття, ніби ми постійно маємо щось доводити або пояснювати, ніби право на свою мову все ще потрібно виправдовувати. З часом це емоційне напруження трансформувалося у спокійніше, зріле розуміння. Мова не зберігається автоматично, вона не живе сама по собі, їй потрібен простір, де її чують, де нею говорять природно, без напруги й захисту. Потрібні люди, які щодня роблять маленький вибір на її користь, навіть коли це складніше. Я не відчуваю в собі потреби боротися з кимось або протиставляти себе іншим, мені значно ближче створювати. Створювати своє середовище, місце, де українська мова не є заявою чи позицією, а просто способом бути. І я щиро вірю, що саме з таких тихих, на перший погляд непомітних просторів і починаються справжні, глибокі зміни.
Цікаво, а з якими основними запитами сьогодні приходять батьки до Ukrainian Academy? Що їх хвилює найбільше: знання, адаптація дитини чи збереження мови?
Батьки приходять дуже різні, але, на жаль, їх об’єднує одне – тривога за дітей. Хтось боїться втрати мови, хтось – втрати зв’язку з Україною, хтось – внутрішнього роздвоєння дитини між різними культурами. Вони шукають не просто уроки, а місце, де дитину приймуть, зрозуміють і підтримають. Дуже часто батьки кажуть: «Нам важливо, щоб дитині було добре». І це найточніший запит.
Аліно, чи відчуваєте ви відповідальність як людина, що формує культурний прецедент у діаспорі?
Так, але для мене це не про місію в широкому сенсі, а про щоденну присутність і уважність до того, що я роблю. Я не думаю про «культурний прецедент» як про щось абстрактне, я думаю про конкретних дітей, їхні очі, слова, реакції, про те, як їм живеться в новому середовищі. Я просто знаю, що ця робота має значення, навіть якщо її результат не завжди видно одразу. Вона працює на глибині, формує внутрішню опору, відчуття приналежності, спокійне право бути собою. І якщо хоча б одна дитина виросте без внутрішнього розриву, з відчуттям, що її мова і коріння – це сила, а не тягар, для мене цього вже достатньо, щоб розуміти: я на своєму місці.
Чи є у вас внутрішнє відчуття, що ви працюєте не лише для конкретних сімей, а для цілого покоління дітей, які зростають поза межами України?
Так. це відчуття в мені є, і воно дуже чітке. Я справді розумію, що працюю не лише для конкретних сімей чи окремих історій «тут і зараз». Мені часто здається, що ця робота спрямована трохи далі: у майбутнє, до цілого покоління дітей, які зростають поза межами України, але водночас залишаються з нею внутрішньо пов’язаними. Я думаю про цих дітей не лише як про учнів, а як про майбутніх дорослих людей, які колись будуватимуть власні життя, стосунки, професійні шляхи в різних країнах світу. І мені важливо, щоб українське слово жило в них спокійно, без напруги, як частина їхньої ідентичності, яку не потрібно приховувати або пояснювати.
Аліно, а яке послання ви хотіли б передати батькам у діаспорі, які ще вагаються між «зручністю» і вибором на користь української мови?
Я б дуже хотіла сказати цим батькам: не бійтеся обирати серцем, навіть якщо розум підказує, що так буде складніше. «Зручність» часто працює лише тут і зараз, вона допомагає швидше адаптуватися, менше пояснювати, легше вписатися. Але вона рідко залишає по собі щось глибоке й тривале. Українська мова – це не про додаткове навантаження чи зайві труднощі. Це про внутрішній корінь, про зв’язок, який не обривається з переїздом чи зміною країни. Це те, що залишиться з вашою дитиною тоді, коли всі зручні й прагматичні рішення вже забудуться або втратять значення. Обираючи українську, ви даруєте дитині не просто знання мови, ви даруєте їй відчуття дому й права бути собою, де б у світі вона не жила.
