Алена Дронік – продюсерка з міжнародним досвідом, засновниця музичних і креативних проєктів, жінка, чий професійний шлях формується на перетині культур, ринків і внутрішніх рішень. Сьогодні Алена живе і працює в США, розвиваючи продюсерські ініціативи між Х’юстоном і Маямі, співпрацюючи з артистами та командами по обидва боки океану. Її історія – це шлях, який вимагає внутрішньої витривалості, чесності з собою та сміливості робити вибір серцем. За плечима – досвід еміграції, переосмислення власної ідентичності, професійні виклики, складні партнерства і стосунки, що ставали не лише випробуванням, а й джерелом глибоких особистих уроків.
Алена, сьогодні ви успішна продюсерка, засновниця проєктів, жінка з міжнародним досвідом. Розкажіть, як ваше життя та професія змінилися з переїздом?
Переїзд фактично «обнулив» мене як продюсерку: в новій країні ти заходиш без зв’язків і без свого середовища, а довіру потрібно вибудовувати заново. Я зрозуміла, що продюсер – це не статус, а досвід, інтуїція і мережа контактів, які формуються роками. Після початку війни ми переосмислили роботу: адаптували пісні українською, перезаписували хіти, знімали кліпи, працювали онлайн. Паралельно я робила вибір як мама: сім’я і діти для мене – найвища відповідальність, тому я не могла ризикувати поверненням в Україну, як би серце цього не хотіло. Ще одна важлива річ – люди. Коли стало складно фінансово, саме людська підтримка дала нам можливість рухатися далі: з’явилися партнери, які повернули віру в нормальність і в добро. А Америка загалом стала для мене школою виживання і росту: тут усе тримається на системі, роботі й документах, тож довелося починати з нуля і вчитися заново, аж до роботи в ювелірній сфері та сертифікації diamond expert. І це, мабуть, головний підсумок: меж немає, якщо ти допитлива й не боїшся працювати.
Ви відкрито говорите про своє українське походження і водночас працюєте між культурами – Україна, США. Як цей «подвійний контекст» вплинув на ваше відчуття себе як жінки та професіонала?
Еміграція справді розбирає тебе на частини й змушує зібрати заново. Я зберегла своє ядро – український характер, витривалість, звичку не здаватися. Але зовнішньо я дуже змінилася: стала структурнішою, дисциплінованішою, навчилася жити за правилами системи, де відповідальність повністю на тобі. Америка навчила мене жорсткого менеджменту, планування, фінансового контролю. Тут ти або береш усе в свої руки, або губишся. І саме тут у мені проявилися якості, які раніше я менше в собі помічала: стратегія, витримка, внутрішня твердість. Для мене цей подвійний контекст не про роздвоєння, а про інтеграцію, я не розчиняюся, а розширююся, залишаючись українкою.
Ваш шлях – це не лише кар’єра, а й внутрішня витривалість жінки. У які моменти вам було найважче залишатися собою?
Найважче, коли тиск іде з усіх боків одночасно: війна, переїзд, фінанси, відповідальність за дитину, за батьків, за команду. Коли ресурсу майже немає, але ти не маєш права впасти, бо за тобою стоять люди. Дуже складним був період розлучення і виходу з партнерств, у які я вкладала роки, коли руйнується не лише бізнес, а й довіра – це б’є глибоко. Що мене тримало? По-перше, музика – для мене це не розвага, а сенс, через музику я говорю про любов, про добро, про відповідальність, це моя внутрішня опора. По-друге, віра в життя – я справді люблю життя і вірю, що шанс з’являється навіть тоді, коли здається, що все закінчено. Я багато разів падала, але щоразу вставала. І найголовніше – я свідомо зберігала м’якість, бо можна стати жорсткою і вижити, але втратити себе. А я хочу залишатися живою, навіть якщо це складніше!
Бувають періоди, коли любов проходить через тріщини. Чи був у вашому житті момент, коли стосунки вимагали радикального переосмислення?
Так, був. І це була не одна сварка – це був період, коли любов почала гаснути, а я ще довго трималася за ідею «сім’ї». Я переконувала себе бути мудрою, не руйнувати, зберігати картинку, але коли ти довго живеш проти себе, тіло починає говорити замість тебе – у мене з’явилися панічні атаки, психосоматика. Вийти було страшно – бізнес, звичка, прив’язаність, спільна історія, але я обрала себе. Після цього був дуже складний період, але разом із болем повернулося головне – свобода. Зникли панічні атаки, стало легше дихати і я зрозуміла: краще бути самій, ніж зникати в стосунках.
Алена, якщо говорити про вас саме як про продюсерку: яким ви бачите свій подальший професійний шлях?
Сьогодні я дуже чітко відчуваю, що продюсерство для мене – це вже не про формат «зробити проєкт» чи «вивести артиста». Це про відповідальність за сенс. У певний момент життя ти перестаєш хотіти просто працювати в індустрії, ти хочеш впливати на те, що ця індустрія говорить людям. Я пройшла шлях, коли продюсерство було про менеджмент, про зв’язки, про масштабування, про бізнес. І цей досвід у мене нікуди не зник, я вмію будувати структури, запускати процеси, формувати команди. Але зараз для мене набагато важливіше інше: що саме ми транслюємо. Мій наступний етап — це продюсування проєктів, у яких є душа. Музики, яка не просто звучить, а пробуджує. Мені не цікаво працювати заради шуму, трендів чи швидкого результату – мені цікаво створювати зміст. Я хочу працювати між країнами – Україною і США, як людина, яка з’єднує культурні контексти. Бо українська музика сьогодні неймовірно сильна і вона заслуговує звучати глобально. І водночас мені важливо, щоб у цьому глобальному звучанні не губився сенс.
Ви не раз говорили про вплив Майкла Джексона на ваше життя. Сьогодні, з позиції досвіду і пройденого шляху, що для вас означає його постать і чому ця тема знову стала такою важливою?
Майкл Джексон для мене – це не про фанатство і не про ностальгію, це про точку, з якої почалося моє продюсерське мислення. Коли я була дитиною, я не просто слухала його музику – я вивчала, як саме це зроблено. Як вибудувана енергія сцени, як працює команда, як формується меседж. Фактично саме через нього я зрозуміла, що хочу бути не тільки на сцені, а й створювати світи навколо артиста. Але сьогодні для мене ще важливіше інше – його гуманістичний меседж «Любов як сила. Діти як центр майбутнього. Єдність понад поділами. Відповідальність людини перед світом». Ми живемо в час, коли дуже багато шуму і дуже мало змісту. І мені здається, що його ідеї сьогодні звучать навіть актуальніше, ніж тоді. Бо він не закликав до боротьби, він закликав до пробудження людини. І це дуже співзвучно з тим, що я хочу робити зараз як продюсерка: створювати не гучність, а сенс.
Чи можна сказати, що сьогодні ваше продюсерство переходить із площини індустрії у площину культурної місії?
Так. Абсолютно. Я більше не хочу робити проєкти тільки тому, що це «працює». Мені важливо, щоб це мало внутрішню правду. Для мене музика – це мова, через яку можна говорити з людиною на рівні серця. І якщо в моєму житті є досвід, який я пройшла – еміграція, втрати, початок з нуля, трансформації, то він не для того, щоб просто вижити. Він для того, щоб я могла створювати глибше. Я хочу продюсувати проєкти, які об’єднують, які повертають людину до людяності. І, можливо, це звучить дуже ідеалістично, але саме це мене тримає. Бо в якийсь момент ти розумієш: справжній успіх – це не масштаб. Це вплив!
